Космонавти кілька днів мешкали в приміщенні, де росли пальми, троянди та ялини, дзюркотіли струмочки і сіяв штучний дощик, веселила око зелена трава, а в густому гіллі дерев співали птахи.
Листя пальм було велике й лапате, набагато більше, ніж на Землі. А трояндові квіти витикалися з кожного вічка на гілках, мабуть, яскраве проміння Сонця пришвидшувало їхній ріст. Тут, в оранжереї, Гриць познайомився з Марічкою, донькою штурмана юпітерського корабля. Вона теж разом з батьками летіла до далекого світу. Дівчинка була весела на вдачу, мала золоті кіски й блакитні, іскристі очі. Грицеві, звичайно, було приємно, що в нього з'явилася така подруга.
З Місяця експедиція вилетіла на великому космольоті, на борту якого було написано: "Промінь". Діти мешкали в спільній каюті, кожен мав зручний гамачок, крісло та столик. В бібліотеці можна було читати книжки, в кают-компанії часто показували кінофільми й телепередачі з Землі.
Політ тривав чотири місяці. Потужні двигуни невпинно розганяли корабель протягом двох місяців, потім ще півтора місяця відбувався політ за інерцією, а ще два тижні двигуни працювали знову, щоб загальмувати космоліт.
Сонце з часом перетворилося на яскраву невелику зірку, а в ілюмінаторах нарешті з'явилася велетенська куля Юпітера. Проте корабель летів не до нього, а до одного з його супутників, що звався Європою. Він був майже такий, як наш Місяць, але мав дуже густе повітря.
Космоліт пройшов крізь сірі хмари й сів на березі озера. Вода й ґрунт навколо озера світилися фосфоричним сяйвом. Було так видно, як у хмарний день на Землі. Дорослі космонавти готувалися до першої вилазки на поверхню нового світу, а дітям було звелено сидіти в каюті й чекати. Незабаром Гриць і Марічка побачили, як від космольота від'їхав всюдихід і зник за гірським пасмом.
— А ми? Невже вічно будемо сидіти в каюті? — невдоволено запитала дівчинка.
— Згодом тут побудують оранжерею та обсерваторію,— сказав Гриць,— тоді можна буде виходити і гратися.
Раптом Марічка скрикнула й показала Грицеві на зграю крилатих істот, що летіли над озером, прямуючи до космольота.
— Це живі істоти,— приголомшено прошепотів хлопчик.— Птахи.
— Щось не дуже подібні до птахів,— заперечила Марічка.— У них немає крил. Ніби повітряні міхури.
Сіро-блакитні летючі кулі наблизилися, закружляли довкола ракети. А одна з них зупинилася біля ілюмінатора й заглянула всередину каюти. Величезні очі пронизливо дивилися на юних посланців Землі.
У полоні
— Я боюся! — скрикнула дівчинка.— У неї страшні очі. Це хижак!
— Звідки ти знаєш?! — засумнівався Гриць.— Глянь, вона усміхається.
Справді, з істотою сталися химерні зміни. На поверхні сірого міхура з'явилася подоба людського обличчя, губи розпливлися в усмішці, забіліли зуби. Істота, певно, щось говорила, бо вуста ворушилися, але в каюту не долинало жодного слова.
— Невже розумна істота? — здивувалася Марічка.
— Аякже,— підхопив Гриць.— Вона вміє змінювати свою подобу. Істота раптово зникла. А потім усі летючі міхури зібралися в кільце на березі озера й закружляли в танку. З кожним рухом їхні тіла мінялися, набували нової форми. І ось вражені Гриць та Марічка побачили не химерних летючих істот, а дітей Землі, своїх ровесників семирічного чи восьмирічного віку. Взявшись за руки, ті істоти танцювали: гарно, граційно, легко. Білі та блакитні сорочечки, зодягнені на них, майоріли на вітрі.
— Я хочу до них,— сказала Марічка.
— Дурненька! Тут повітря отруйне, ми задихнемося.
— А вони ж дихають?
— Вони тутешні. А ми — ні. І не забудь, що нам заборонено виходити з каюти.
— А мені хочеться,— вперто наполягала Марічка.— Зодягнемо скафандри й вийдемо. Зустріч з дітьми іншого світу — це ж страшенно цікаво!
Дівчинка метнулася до ніші в каюті, зодягла свій скафандр.
— Ти як знаєш, а я піду.
Гриць, згадавши застереження тата, повагався, але, не бажаючи бути в очах дівчинки боягузом, мовчки зодягнувся теж. Вони спустилися автоматичним ліфтом униз, минули шлюз і ступили на чужу планету. Скелясту поверхню покривала якась чорно-кривава рослинність. Подібна до лишайників, вона неприємно тріщала під ногами. Істоти побачили дітей. їх танок розпався, і вони веселою зграйкою оточили Марічку та Гриця непроникним кільцем.
— Такі самісінькі, як і наші діти,— почувся по радіо голос Марічки.— Вітаємо вас, друзі, ми прибули з Землі.
— Що таке? — пролунав зненацька у навушниках тривожний голос Грицевої мами.— Невже ви покинули корабель? Грицю, Марічко?!
— Тут теж діти,— гукнула Марічка.— Вони граються з нами!
— Негайно в корабель! — суворо наказав голос тата.— Тікайте в шлюз, чекайте нас!
Гриць схопив дівчинку за руку й хотів було бігти до космольота, та враз подоби дітей з чужої планети разюче змінилися, вони перетворилися на потворних восьминогів і накинулися на прибульців з Землі. Гриць запручався, але де там! їх з Марічкою підійняли в повітря й понесли геть від корабля.
— Татку! Мамо! — кричала перелякана Марічка.
Проте ніхто на допомогу не прийшов. Хижі істоти несли своїх бранців усе далі й далі.
Порятунок
Перелетівши озеро, восьминоги почали хутко знижуватися в глибину чорної прірви. Там клекотів пінистий зелений потік. Посеред нього височіла похмура скеля, а на ній — велетенська вежа, змурована з темно-червоних кристалів. Хижі істоти зупинилися на верхів'ї вежі. З отвору в ній виповзла велетенська потвора, подібна до брудного мішка, виповненого якимись драглями. Блиснули злісні очі, в повітря знялися довжелезні мацаки: ними огидне страховисько торкнулося дитячих скафандрів. Марічка закричала:
— Мамочко, рятуй нас!
Проте у відповідь не почулося й звуку. Гриць зрозумів, що ніхто їх звідси не визволить, але не заплакав. Треба навіть умирати з гідністю,— так часто говорив тато.
Потвора вхопила Гриця в свої мацаки й почала розглядати з усіх боків. Вона крутила його і так і сяк, певно роздумуючи, як зручніше здерти з нього блискуче покриття. Те ж решта восьминогів робили з Марічкою. Дівчинка плакала, а Гриць, зціпивши зуби, мовчав.
Чим би все скінчилося, невідомо, бо раптом якісь полум'яно-блакитні істоти спустилися з неба й напали на восьминогів. Завирував бій. Потвора та решта восьминогів відпустили дітей і заховалися в чорному отворі вежі.