— Ти знаєш, вже скоро й додому. Гордій думав про жінку.
— Ну, як тепер вернутися до жінки?.. Вона ж знає. А — баба й кінець... Всі баби...— сплюнув.
Марина крутнула головою.
На току стіжки куріли свіжим сіном; зверху на них лежали палиці... Відкілясь чувся післяжнивний сміх, плескіт річки.
— Марино! — глухо сказав Гордій, сховав очі за густими бровами, — оце я думав. Спав, возив сіно і все думав... як ти не запишешся — рішу.
Марина захолонула, в очах перескочили жахливі вогники. Гордій міцно зціпив Ма-ринину руку, нахилився.
— Так, чуєш?., жінку відбила, тепер записуйся.
— Пусти... запишемося... який ти страшний,— нехай тобі пек.— По її тілі пролізли холодні плями, вона здригнула.
Це було на току, де виростає, чуючи зиму, жито, Довге й тонке, і де під ногами толочилася полова.
Сірі стіжки куріли. По степу носилося листя, і його, мабуть, десь їли, як і курай.
Не рипіли перевесла, не гули машини. Вівці йшли з стерні отарою, збивали пилюгу, а чабан лякав їх батогом.
Марина обминала Павла, не хотіла йти й до Гордія. Але ввечорі Гордій ЇЇ зустрів біля клуні, він стиснув її руки і, ніби не чуючи сам себе, питав:
— Ти запишешся після строку?
— Пусти... запишусь.
Він не помічав, як холодніла Марина і як довго шукала спокою.
— А я зразу хочу, зразу, — насупившись промовив Гордій.
— Гордієчку... в тебе жінка ,€... в тебе ж грошей немає.
А він не слухав її:
— Сьогодні... Ти водиш: літо пройшло! Нічого не хочу знати.
— А як я не хочу...
— Ти не хочеш?! — очі йому зробилися страшні, сам він дужче й дужче давив Марині руки.
— Та ні... то так!.. Тьху на тебе! який нетерплячий, запишемося після строку.
Після цього пройшло декілька днів... Почали йти дощі... Гордій ходив сумний. Одного разу зустрів Павла, той сміявся.
— Що ж Гордіечку... сам не з'їв і другому не дав.
Гордій останні дні не бачив Марини, а насмішки хазяйського, ніби не чув.
Він думав: — вона ж казала, що буде жити зо мною.
Але все ж таки пішов шукати Марину, її ніде не було... Тоді він увечері підійшов до хазяїна й спитав між іншим:
— Де Марина?
Хазяйський син стояв біля вікна.
—Я ж тобі казав... Згадав ти пізненько,— промовив він, — вчора пішла ще вранці додому... Роботи, значить, немає... а їй залишилося два дні. По хліб може батько приїде.
Скривився Гордій, пішов у клуню.
— Одурила! А жінка?..
У клуні було тихо, тільки в кутку пищали мишенята.
А біля клуні стояли явори, листки пообсипались, і вони були холодні й голі.