Коли я прийшов обідати, я застав у їдальні лише Мімі, Катрусю, Любочку й St.-Jérôme'a, тата не було дома, а Володя готувався до іспита з товаришами в своїй кімнаті й обід йому понесено туди. Взагалі останнім часом перше місце за столом посідала, здебільшого, Мімі, якої ніхто з нас не поважав, і обід багато втратив своєї принадности. Обід уже не був, як за maman та бабусі, якимось обрядом, що об'єднує в певну годину всю сім'ю й поділяє день на дві половини. Ми дозволяли собі спізнюватись, приходити вже на другу страву, пити вино шклян-ками (чому приклад давав сам St.-Jérôme), розлягатись на стільцях, уставати, недообідавши, і інші вільності. З того часу обід перестав бути, як раніше, щоденним родинним радісним святом. Чи то ж було в Петровському, коли о другій годині всі, вмиті й прибрані на обід, сидять у вітальні і, весело розмовляючи, чекають на умовлену годину. Саме тоді, як хриплять дзиґарі в офіціянтській, щоб бити два, з серветкою на руці, з серйозним і трохи суворим обличчям, тихими кроками ввіходить Фока. "Стіл накритий!" оголошує він голосно й протягливо, і всі З веселими, задоволеними обличчями, старші спереду, молодші ззаду, шумлячи накрохмаленими спідницями й порипуючи чоботами та черевиками, йдуть до їдальні і, стиха перемовляючись, стоять перед накритим столом у залі, чекаючи на бабусю, якій Гаврило пішов уже сказати, що обід на столі; от розчиняються двері, чути шелест сукні, човгання ніг, і бабуся в чепчику, з якимнебудь незвичайним фіялковим бантом, боком, усміхаючись чи зизом позираючи (залежно від стану здоров'я), випливає 3 своєї кімнати. Гаврило кидається до її крісла, стільці риплять, і, відчуваючи, як по спині біжить якийсь холод — вістун апетиту, берешся за вогкувату накрохмалену серветку, з'їдаєш шкуринку хліба й з нетерплячою та радісною пожадливістю, затираючи під столом руки, поглядаєш на те, як парують тарілки з супом, що їх, залежно від стану, віку та бабусиної ласки, розливає шафар. і
Тепер вже я не відчуваю ніякої ні радости, ні хвилювання, приходячи обідати.
Балачки Мімі, maman і дівчат про те, які жахливі чоботи носить руський учитель, які в князівен Корнакових плаття З волянами тощо, — балачки, до яких я ставився з презирством од щирого серця і презирства того, особливо щодо Катрусі й Любочки, не старався приховувати, не вивели мене з мого нового доброчесного настрою. Я був надзвичайно лагідний; усміхаючись, слухав їх особливо ласкаво, почтиво просив передати мені квасу й погодився з St.-Jérôme'oM коли він виправив мене у фразі, яку я сказав за обідом, кажучи, що краще говорити je puis, ніж je peux. Мушу, проте, признатись, що мені було трохи неприємно те, що ніхто не звернув особливої уваги на мою лагідність та доброчесність. Любочка показала мені по обіді папірця, де вона записала всі свої гріхи; я визнав, що це дуже добре, але що ще краще в душі своїй записати всі гріхи і що "все це не те".
— Чому ж не те? — спитала Любочка.
— Ну, та й це добре; ти мене не зрозумієш. — І я пішов до себе, нагору, сказавши 8і;.-Іег6те'ові, що йду вчитись, але власне для того, щоб перед сповіддю, до якої лишалося годин із півтори, записати собі на все життя розпис своїх обов'язків та занять, подати на папері мету свого життя й правила, за якими завжди вже, не відступаючи, жити.
V. ПРАВИЛА
Я взяв аркуш паперу й перш за все хотів зробити розпис обов'язків і занять на наступний рік. Треба було розлініювати напір. Але як лінійки в мене не було, я взяв для цього латинський лексикон. Крім того, що, коли я ировів пером вздовж лексикона й потім одсунув його, виявилось, що замість риси я зробив на папері довгасту чорнильну калюжу, — лексикона не вистачило на ввесь аркуш і риса загнулася за його м'який кінець. Я взяв Другий аркуш і, пересовуючи лексикон, сяк-так розлініював. Поділивши свої обов'язки на три розряди: на обов'язки до самого себе, до ближніх і до бога, я почав писати перші, але виявилось, що їх так багато й стільки розділів та підрозділів, що треба було раніше написати ((Правила, як жити", а потім уже укладати розпис. Я взяв шість аркушів паперу, зробив зошит і написав угорі: "Правила, як жити". Ці слова були написані так криво та нерівно, що я довго думав: чи не переписати? і довго мучився, дивлячись на розірваний розпис і цей неподобний заголовок. Чому це все таке чудове, ясне у мене в душі і так погано виходить на пепері і взагалі в житті, коли я хочу прикласти до неї що не будь із того, що думаю?
— Сповідач приїхали, йдіть униз правила слухати, — прийшов сповістити Микола.
Я сховав зошит у стіл, подивився в дзеркало, зачесав волосся вгору, що, як я думав, надавало мені задумливого вигляду, і иішов до диванної, де вже стояв накритий стіл з образом і горящими восковими свічками. Сповідач, сивий чернець із строгим старечим обличчям, поблагословив тата. Тато поцілував його невелику, широку, суху руку; я зробив теж так.
— Покличте Вольдемара! — сказав тато. — Де він? Чи то пак, не треба — адже він в університеті говіє.
— Він учиться з князем, — сказала Катруся й подивилась на Любочку. Любочка раптом зашарілася чогось, зморщилася, удаючи, ніби їй щось болить, і вийшла з кімнати. Я вийшов слідом за нею. Вона зупинилась у вітальні і щось знов записала олівцем у свій папірець.
— Що, ще новий гріх зробила?—спитав я.
— Ні, нічого, так, — відповіла вона, червоніючи.
Тут із передпокою почувся голос Дмитра, що прощався З Володею.
— От, тобі все спокуса, — сказала Катруся, ввіходячи до кімнати й звертаючись до Любочки.
Я не міг зрозуміти, що робилося з сестрою: вона так засоромилася, що сльози виступили їй на очах і що її замішання, дійшовши найвищої міри, перейшло в досаду на себе й на Катрусю, що, видимо, дратувала її.
— От видно, що ти чужоземка (нічого уразливішого цієї назви не могло бути для Катрусі, тимто й ужила її Любочка):— перед таким таїнством, — говорила вона далі поважним голосом, — і ти мене навмисне дратуєш... ти повинна була б розуміти... адже це не жарти!
— Знаєш, Миколонько, що вона написала? — сказала Катруся, дуже ображена словом чужоземка. — Вона написала...