Хай не докорять мені, що мрії мого юнацтва такі самі дитячі, як мрії дитинства та хлоп'яцтва. Я переконаний, що,.
коли мені приділено прожити до глибокої старости й моє оповідання наздожене мої роки, я сімдесятилітнім дідом так само мріятиму цілком по-дитячому, як і тепер. Мріятиму про яку-небудь чарівну Марію, що покохає мене, беззубого дідугана, як покохала вона Мазепу, про те, як мій недоумкуватий син раптом зробиться міністром з якоїсь незвичайної нагоди, або про те, як у мене буде сила мільйонів грошей. Я переконаний, що немає такої людини й немає такого віку, щоб позбавлений був цієї благодійної втішної здатности—мріяти. Але, коли виключити спільну рису иеможливости, чарівливости мрій, мрії кожної людини й кожного віку мають свій відмінний характер. В той період часу, що я його вважаю за кінець хлоп'яцтва й початок юнацтва, основою моїх мрій були чотири почуття: кохання до неї, до улвлюваної жінки, иро яку я мріяв завжди в одному й тому самому розумінні і яку кожної хвилини сподівався денебудь зустрінути. Ця вона була трошки Софійка, трошки Маруся, Василева дружина, коли вона пере білизну в ночвахє і трошки жінка з перлами на білій шиї, що її я бачив дуже давно в театрі, в ложі коло нас. Друге почуття було любов любови. Мені хотілось, щоб усі мене знали й любили. Мені хотілось сказати своє ім'я: Микола Іртеньєв, і щоб це вразило всіх, щоб вони обступили мене й дякували б за щонебудь. Третє почуття було—надія на незвичайне, пустославне щастя,—така велика й тверда, що вона переходила в божевілля. Я такий був певний того, що незабаром, от-от, з якоїсь незвичайної нагоди раптом я зроблюся найбагатшою і наіізнатнішою людиною в світі, що завжди перебував у тривожному чеканні чогось чарівливо-щасливого. Я все чекав, що от почнеться, і я дійду всього, чого може чекати людина, і завжди поспішав усюди, гадаючи, що вже починається там, де мене немає. Четверте й головне почуття було—огида до самого себе й каяття, але каяття до такої міри злите з надією на щастя, що воно не мало в собі нічого сумного. Мені здавалося таким легким і природнім відірватись від усього минулого, переробити, забути все, що було, й почати своє життя з усіма його стосунками цілком знову, щоб минуле не обтяжувало, не в'язало мене. Я навіть мав насолоду з огиди до минулого й намагався уявляти його собі гіршим, ніж, воно було. Що чорніше було коло поглядів минулого, то чистіше й ясніше вирізнялась із нього ясна, чиста точка теперішнього й розливалися веселкові фарби майбутнього. Оцей саме голос каяття й палкого бажання вдосконалюватись і був головним новим душевним почуттям тієї доби мого розвитку, оце ж він і поклав нові підвалини моєму поглядові на себе, на людей, на світ божий. Спасенний, утішний голос, що стільки разів відтоді, в ті сумні часи, коли душа мовчки корилася владі життьової неправди й розпусти, раптом сміливо поставав проти всякої неправди, злісно викривав минуле, вказував, змушуючи любити її, ясну точку теперішнього й обіцяв добро й щастя в майбутньому—спасенний, утішний голос! Невже ти перестанеш колинебудь звучати?
IV. НАШЕ РОДИННЕ КОЛО
Тато цієї весни мало бував удома. Але зате, коли це траплялося, він був надзвичайно веселий, бринькав на фортепіяні свої улюблені штучки, робив солоденькі очі й вигадував про всіх нас і про Мімі жарти, як от, що грузинський царенко побачив Мімі, коли вона каталася, й так закохався, що подав до синоду прохання про розвідну, що мене призначають на помічника до віденського посла, і з серйозним обличчям говорив нам ці новини; лякав Катрусю павуками, яких вона дуже боялася; був дуже ласкавий до наших приятелів Дубкова та Нехлюдова й завжди розповідав нам і нашим гостям свої пляни на майбутній рік. Хоч ці пляни майже щодня мінялися й суперечили один одному, вони були такі захватні, що ми заслухувались ними, і Любочка, не моргаючи, дивилася просто таткові в рот, щоб не проґавити жодного слова. То плян був такий, щоб нас лишити в Москві в університеті, а самому з Любочкою їхати років на два до Італії, то такий, щоб купити маєток в Криму, на південному березі, і їздити туди щоліта, то такий, щоб поїхати до Петербурґу всім домом і т. д. Але, крім особливої веселости, з татом сталася ще одна зміна, що дуже мене дивувала. Він пошив собі модне вбрання — оливковий фрак, модні панталони на штрипках і довгу бекешу, що дуже була йому до лиця, і часто від нього чудово пахло перфумами, коли він їздив у гості, і особливо до однієї дами, що про неї Мімі не говорила інакше, як зідхаючи і з таким обличчям, на якому так і читаєш слова: "бідні сироти! Нещасна пристрасть! Добре, що її вже немає", і т. д. Я довідався від Миколи, бо тато нічого не говорив нам про свої гральні справи, що він грав особливо щасливо цієї зими, виграв щось надзвичайно багато, поклав гроші до льомбарду й повесні не хотів уже більше грати. Мабуть, через те, побоюючись, що не стримає себе, він так і хотів швидче поїхати на село. Він навіть вирішив, не дожидаючи, поки я вступлю до університету, зразу після Великодня їхати
З дівчатами до Петровського, куди ми з Володею мали приїхати потім.
Володя всю цю зиму й до самої весни був завжди з Лубковим (з Дмитром же вони починали холодно розходитись). Головні їхні розваги, скільки я міг побачити з розмов, що чув їх раз-у-раз, були такі, що вони завжди пили шампанське, їздили саньми під вікнами панночки, в яку, здається, закохані були обоє, і танцювали візаві вже не на дитячих, а на справжніх бенкетах. Це останнє, дарма що ми з Володею любили один одного, дуже роз'єднало нас. Ми відчували дуже велику ріжницю між хлопцем, до якого ходять учителі, і людиною, що танцює на великих бенкетах, щоб наважитись говорити один одному про свої думки. Катруся була вже зовсім велика, читала дуже багато романів, і думка, що вона незабаром може піти заміж, уже не здавалася мені жартом; але, незважаючи на те, що Володя теж був великий, вони не сходились і навіть, здається, обоє зневажливо ставились один до одного. Взагалі, коли Катруся бувала дома сама, ніщо, крім романів, її не цікавило, і вона здебільшого нудьгувала; коли ж бували сторонні муяічини, то вона робилася дуже жвава й люб'язна і робила очима те, чого я ніяк уже не міг зрозуміти, що вона хотіла цим сказати. Потім тільки, почувши якось від неї, що одне є дозволенне для дівчини кокетство — це кокетство очей, я міг пояснити собі ці чудні неприродні гримаси очима, які інших, здається, зовсім не дивували. Любочка теж уже починала носити майже довгі спідниці, і її гусячих ніг було вже майже не видко, але вона була така ж тонкослізка, як і раніше. Тепер вона мріяла вже віддатись не за гусарина, а за співака чи музиканта, і тому старанно заходилася коло музики. St.-Jérôme, який, знаючи, що лишається в нас у домі тільки до того часу, поки я складу іспити, нашукав собі місце в якогось графа й почав відтоді якось зневажливо ставитись до наших сем'ян. Він рідко бував удома, почав курити цигарки, що були тоді ознакою справжнього дженджика, і ввесь час насвистував через картку якісь веселенькі мотиви. Мімі ставала від дня до дня все сумніша й сумніша і, здавалося, з того часу, як ми починали рости великі, вона ні від кого й ні від чого не сподівалася на добре.