— Добридень, Мадемуазель Марсель, — з усмішкою відповів отець Понс, — гнів робить вас дуже гарною, зрештою, як щоразу в неділю.
Вражена компліментом, вона зі злістю сховалася у своїй крамничці і зачинила двері так різко, що замалим не розбила на них дзвоник.
Наша група минула портал, прикрашений скульптурами, що викликáли сум'яття, і я вперше відкрив для себе церкву.
Оскільки Руді мене попередив, я знав, що треба вмочити два пальці в кропильницю, намалювати знак хреста на грудях, а тоді на мить уклякнути в центральному проході. Йдучи слідом за тими, що були попереду, і відчуваючи штовхання тих, що йшли позаду, я з жахом бачив наближення своєї черги. Я боявся, що тільки-но торкнуся свяченої води, як у цих стінах пролунає голос, що гнівно закричить: "Це не християнська дитина! Нехай вийде! Він єврей!", але натомість відчув, як від дотику вода сколихнулася, огорнула мою руку і піднялася, прохолодна й чиста, по пальцях угору. Підбадьорений, я старанно вивів на своєму торсі абсолютно симетричний хрест, а тоді опустився на коліно там, де це робили мої товариші, перш ніж сісти поряд із ними на нашу лаву.
"От ми і в домі Господньому, — пролунав тонкий голос. — Дякуємо, що приймаєш нас у Своєму домі, Господи".
Я підвів голову: оце так дім! Не такий, як у будь-кого іншого! Дім без дверей і перегород усередині, з кольоровими вікнами, які не розчинялися, з колонами, які нічого не тримали, й заокругленою стелею. Чому тут вигнуті стелі? Ще й такі високі? І без люстр? І навіщо серед ясного дня зусібіч кюре запалили свічки? Скосивши очі, я перевірив, чи вистачало сидінь для всіх нас. А де сяде Бог? І чому три сотні людських істот, що зібралися в цьому помешканні в самому низу, займають так мало місця? Навіщо весь цей довколишній простір? І де у своєму домі жив Бог?
Стіни завібрували, і це тремтіння стало музикою: заграв орган. Високі ноти лоскотали мені вуха, від низьких спиною пробігали дрижаки. Мелодія розросталася, глибока й велична.
І тут за якусь мить я все збагнув: Бог присутній тут. Скрізь довкола нас. Скрізь над нами. Він — це повітря, що коливається, повітря, що співає, повітря, що клубочиться під склепінням, повітря, що вигинається дугою під банею. Він є тим повітрям, що розчиняється у кольорах вітражів, повітрям, що сяяло, повітрям, що лоскотало, повітрям, що пахло миром, бджолиним воском і солодким ароматом лілеї.
Моє серце переповнилось почуттями і стало дуже сильним. Я вдихав Бога на повні груди, мало не втрачаючи свідомості.
Літургія тривала. Я нічогісінько в тому не тямив, тож бездумно й захоплено спостерігав за дійством. Тільки-но я намагався збагнути вимовлені слова, їх суть перевершувала мої інтелектуальні здібності. Бог був то один, то їх ставало два — Батько і Син, інколи їх було троє — Отець, Син і Святий Дух. Хто такий Святий Дух? Якийсь родич? Несподівано мене охопила паніка: їх стало чотири! Шемлейський кюре додав до них жінку — Діву Марію. Заплутавшись у цім несподіванім примноженні богів, я відмовився від гри "Сім родин"[3] і долучився до співу, бо полюбляв підспівувати.
Коли кюре повідомив, що роздаватимуть кругле печиво, я цілком природно пішов на своє місце в черзі, коли товариші мене зупинили.
— Ти не маєш права. Ти надто малий. І ще не прийняв першого причастя.
Хоча я й був розчарований, але зітхнув із полегкістю: мене відсторонили не тому, що я єврей, значить, цього не видно.
Повернувшись на Жовту віллу, я побіг шукати Руді, щоб поділитися з ним своїм піднесенням. Мені ніколи не довелося бути ні на театральній виставі, ні на музичному концерті, і тут я поєднав католицьке святкове богослужіння із задоволенням від спектаклю. Руді приязно вислухав мене, а потім похитав головою.
— Одначе ти не бачив найкращого…
— Чого саме?
Він підвівся, взяв щось у шафці й зробив знак іти за ним у парк. Усамітнившись під каштанами, подалі від цікавих очей, ми сіли по-турецьки на землю, і він простягнув мені якийсь предмет.
З молитовника в замшевій оправі, що пестила мені пальці якоюсь нереальною м'якістю, з-поміж сторінок, чий золотий обріз нагадував позолоту вівтаря, з-під шовкових закладок, що нагадували зелену ризу священика, він вийняв чудові листівки. На них було зображено жінку, одну й ту саму, хоча її риси, головний убір, колір очей і волосся змінювалися. Що ж мені підказувало, що це та сама жінка? Сяйво її чола, ясність її погляду, неймовірна блідість її шкіри, трішки припудрена рожевим на щоках, простота її довгого вбрання, що спадало складками, в якому вона стояла гідно, осяйна й велична.
— Хто це?
— Діва Марія. Матір Ісуса. Дружина Бога.
Жодних сумнівів, її природа справді була божественною. Вона випромінювала світло. Наче пройнявшись ним, навіть картон уже був не картоном, а нагадував безе зі сліпучо-сяючого білка, збитого сніжною горою, з виступами і впадинами.
— Гадаєш, це золото?
— Звичайно.
Я знову й знову водив пальцем по дорогоцінному головному убору, що обрамляв це спокійне обличчя. Я торкався золота. Пестив шапочку Марії. Матір Бога не заперечувала.
І тут мої очі без попередження наповнилися сльозами, я випростався на землі. Руді також. Ми тихо плакали, притискаючи листівки для причастя до серця. Ми думали про наших матерів. Де вони зараз? Чи в цю мить їм так само спокійно, як Марії? Чи ж на їхніх обличчях сяє зараз любов, яку ми відчували тисячі разів, коли вони схилялися над нами, і яку ми знову бачимо на цих листівках, а може, на них горе, тривога і безнадія?
Я почав наспівувати мамину колискову, дивлячись на небо, що виднілося то там, то сям між гілками. Двома октавами нижче Руді приєднав свій хрипкий голос до мого. Так нас і знайшов отець Понс — двох дітей, що, наспівуючи пісеньку на ідиш, плачуть над наївними зображеннями Діви Марії.
Відчувши його присутність, Руді втік. У шістнадцять років він більше за мене боявся бути смішним. Отець Понс сів біля мене.
— Ти не дуже тут нещасний?
— Ні, отче.
Я проковтнув сльози і спробував зробити йому приємність.
— Мені сподобалася меса. І я радий, що на цьому тижні вчитиму катехізис.
— Тим краще, — якось невпевнено сказав він.