Отець Понс кілька разів безуспішно гукнув "Руді". Вихователі луною повторили це ім'я. А тоді загукали учні. Нарешті, після якогось нестерпно тривалого часу, протягом якого вся школа стала дибки, з'явився довгоочікуваний Руді.
Обіцяючи для опіки когось "більшого", отець Понс не обманював: Руді був нескінченним. Він був настільки витягнутим угору, наче його підвісили на нитці, захованій за його сутулими плечима, тоді як його руки й ноги висіли в порожнечі, безвільні, наче вивихнуті, а голова хилилася вперед, важка, наділена надто рудим, неймовірно густим і надміру жорстким волоссям, що ніби дивувалося своїй присутності на ній. Він наближався повільно, немов вибачаючись за свій гігантський зріст, мов безпечний динозавр, що готовий сказати: "Не хвилюйтеся, я чемний, я їм лише траву".
— Так, отче, — мовив він низьким, але м'яким голосом.
— Руді, це Жозеф, твій хрещеник.
— Ні, отче, ні, це не дуже хороша ідея.
— Жодних заперечень.
— Схоже, він хороший хлопець… і на таке не заслуговує.
— Доручаю тобі показати йому школу й ознайомити з правилами.
— Мені?
— Оскільки тебе часто карають, ти, гадаю, знаєш їх краще за будь-кого іншого. Після другого дзвінка проведеш свого хрещеника у клас наймолодших.
Отець Понс зник. Руді роздивлявся мене, наче купу полін, що їх він має тягти на спині, а тоді зітхнув.
— Як тебе звуть?
— Жозеф Бертен. Мені шість років. Я народився в Антверпені, мої батьки померли від іспанського грипу.
Він підвів очі до неба.
— Не розповідай усе, як завдання, зачекай, доки поставлять запитання, якщо хочеш, щоб тобі повірили.
Розсерджений своєю незграбністю, я скористався порадою графині й одразу перейшов у наступ:
— Чому ти не хочеш бути моїм хрещеним?
— Тому що в мене погане око. Якщо в сочевиці буде один камінець, він потрапить мені. Якщо якийсь стілець має поламатися, то саме піді мною. Якщо літак падає, то саме на мене. Я — невдаха і приношу нещастя. У день мого народження тато втратив роботу, а мама почала плакати. Якщо ти доручиш мені доглядати якусь рослину, вона зачахне. Якщо даси покататися на велосипеді, він також гавкнеться. У мене пальці смерті. Коли мене бачать зорі, вони тремтять. А місяць тримається насторожі. Я — всесвітнє лихо, помилка, катастрофа, ходяче нещастя, справжнісінький шлемазл.
Що більше він нарікав, переходячи під впливом емоцій від глухого до високого тону і навпаки, то більше я корчився від сміху. Нарешті я запитав:
— А євреї тут є?
Він завмер.
— Євреї? У Жовтій віллі? Жодного! Ніколи! Чому ти про це запитуєш?
Руді схопив мене за плечі і втупився поглядом.
— А ти, Жозефе, єврей?
Він допитливо й суворо дивився на мене. Я знав, що він випробовує мою холоднокровність. За цим строгим поглядом прозирало благання: "Збреши як слід, будь ласка, видай гарну брехню".
— Ні, я не єврей.
Заспокоївшись, він ослабив свою хватку. Я вів далі.
— Зрештою, я навіть не знаю, що це таке — єврей.
— Я теж ні.
— А які вони, ті євреї, Руді?
— У них гачкуватий ніс, банькаті очі, обвисла губа і відстовбурчені вуха.
— Кажуть навіть, що в них замість ніг копита і між сідницями хвіст.
— Варто б побачити, — сказав Руді з серйозним виглядом. — Утім, у наш час єврей — це, власне, хтось, на кого полюють і кого заарештовують. Тож дуже добре, що ти не єврей, Жозефе.
— Добре також, що ти теж не єврей, Руді. Та краще не говорити на ідиш і замість невдаха не казати шлемазл.
Він здригнувся. Я усміхнувся. Кожен збагнув таємницю іншого, відтепер ми могли бути спільниками. Щоб закріпити нашу угоду, він змусив мене виконати складну комбінацію за участю пальців, долонь і ліктів, а на додачу плюнути на землю.
— Ходімо, огляньмо Жовту віллу.
Руді цілком природно вмостив мою долоньку у свою теплу здоровенну п'ятірню і так, немовби ми завжди були братами, відкрив мені світ, де я мав провести свої наступні роки.
— Скажи-но, — промимрив він, — ти не вважаєш, що в мене голова жертви?
— Усе зміниться, якщо ти навчишся користуватися гребінцем.
— А мій дивний вигляд? Ти ж помітив мій дивний вигляд? У мене ноги, як баржі, і вальки замість рук.
— Бо вони виросли швидше, ніж усе інше, Руді.
— Я швидко збільшуюся, я розростаюся! Невелике щастя в тому, що я перетворююся на мішень.
— Високий зріст викликає довіру.
— Що-що?
— І приваблює дівчат.
— Ха… ти хочеш сказати, що треба бути чортовим шлемазлом, аби вважати самого себе шлемазлом!
— Тобі бракує не успіху, Руді, а мізків.
Отак почалася наша дружба: я одразу ж узяв мого хрещеного під свій захист.
У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев'ятій годині ранку.
— Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону.
— Добре. А чому вам прикро?
— Тебе це не шокує? Ти ж підеш до церкви, а не до синагоги.
Я пояснив йому, що мої батьки до синагоги не ходили, підозрюю, вони навіть не вірили в Бога.
— Це несуттєво, — підсумував отець Понс. — Вір у що хочеш, у Бога Ізраїлю, у Бога християн або в ніщо, але тут поводь себе, як усі. Ми підемо до церкви в село.
— А каплиця в глибині саду?
— Вона тепер не діє. До того ж, я хочу, аби село знало всіх овечок мого стада.
Я побіг у дортуар, щоб підготуватися. Чому думка про участь у месі так мене схвилювала? Напевно, тому, що я відчував: бути католиком дуже корисно, це мене захистить. Більше: це зробить мене нормальним. Наразі бути євреєм означало мати батьків, нездатних мене виховувати, мати ім'я, яке краще змінити, постійно контролювати емоції та брехати. І що в цьому доброго? Мені дуже захотілося стати малим католиком-сиротою.
Ми спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Біля кожного помешкання нас зустрічали доброзичливими поглядами. Нам усміхалися. Дружньо махали руками. Ми були частиною недільної вистави: сироти отця Понса.
Лише Мадемуазель Марсель, що стояла на порозі своєї аптеки, була готова, здавалося, вкусити. Коли наш священик, який замикав ходу, порівнявся з нею, вона не змогла втриматися від бурчання:
— Дорога до "обробки мізків"! Годуйте їх своїм дурманом! Дайте їм їхню дозу опіуму! Гадаєте, ви робите їм краще, але ці ліки — отрута! Особливо релігія!