Якось увечері отець Понс повернувся з Брюсселя розчервонілий — надто швидко крутив педалі свого велосипеда — і кинувся до Руді.
— Руді, твоя мама жива! У п'ятницю вона прибуде до Брюсселя разом із тими, хто вижив.
Тієї ночі Руді так плакав від полегшення, що я боявся, аби він не помер, задихнувшись від сліз перш ніж побачить свою маму.
У п'ятницю Руді піднявся ще до світанку, щоб умитися, одягтися, почистити взуття, словом, прибрати вигляду буржуа, — таким ми його ніколи не бачили, причому, дивлячись на напомаджене й укладене в кок волосся, я впізнав його лише по вухах, що стирчали, як у фавна. Від надмірного збудження він скрекотів, перестрибуючи з думки на думку, зупинявся, не закінчивши фрази, і починав нову.
Позичивши автомашину, отець Понс вирішив узяти в дорогу й мене, і я вперше за три роки виїхав за межі Жовтої вілли. Дивлячись на радість Руді, я пригамував свої тривоги про долю власної родини.
У Брюсселі сіявся дрібний дощ, водяний пил висів поміж сірими фасадами, затягував шибки автомашини прозорим серпанком, надавав блиску тротуарам. Коли ми прибули до великого пишного готелю, куди привозили тих, хто вижив, Руді підбіг до швейцара в червоній, розшитій золотом уніформі.
— Де тут фортепіано? Я повинен відвести туди маму. Вона видатна піаністка. Віртуоз. Вона дає концерти.
Знайшовши довгий лакований інструмент у барі, ми дізналися, що врятовані в'язні вже прибули, пройшли дезінфекційну обробку й помилися, а тепер їх годують у ресторані.
Руді помчав до ресторанної зали, ми з отцем Понсом ішли за ним.
Рахітичного вигляду чоловіки й жінки, землиста шкіра яких щільно обтягувала кістки, з однаковими чорними колами довкруж однакових порожніх очей, виснажені настільки, що ледве могли тримати ложку, сиділи, схилившись над супом. Вони не звернули жодної уваги на нашу появу, настільки були поглинуті бажанням наїстися і боялися, аби їм у цьому не перешкодили.
Руді окинув зал поглядом.
— Її тут немає. Може, тут є інший ресторан, отче?
— Зараз запитаю, — відказав той.
І тут з одного диванчика почувся голос.
— Руді!
Якась жінка підвелася і, махнувши нам рукою, ледве не впала.
— Руді!
— Мамо!
Руді полетів до жінки, яка його кликала, і стиснув її в обіймах.
Я не міг упізнати в ній матір, яку мені описував Руді, — високу владну жінку з величним бюстом, блакитно-сталевими очима, густим чорним, прямим і нескінченно довгим волоссям, що так вражало публіку. Замість цього він обнімав невисоку стареньку жінку, майже облисілу, із застиглим боязким поглядом вицвілих сірих очей, чиє кістляве, широке й пласке тіло проступало під вовняною сукнею.
Утім, вони шепотіли фрази на ідиш, плакали, поклавши одне одному голову на плече, і я дійшов висновку, що коли Руді не помилився, то, безумовно, прикрасив свої спогади.
Він хотів вивести її.
— Мамо, ходімо, в цьому готелі є піаніно.
— Ні, Руді, спершу я доїм.
— Ну, ж бо, мамо, ходімо.
— Я не доїла моркви, — сказала вона і, наче вперта дитина, тупнула ногою.
Руді не міг приховати свого здивування — перед ним була не владна мама, а дівчинка, яка не хотіла віддавати свою миску. Отець Понс жестом порадив йому не суперечити їй.
Байдужа до всього іншого, вона повільно доїла суп, шматочком хліба старанно вибрала рештки рідини, витерши порцеляну до блиску. Довкола неї всі врятовані так само ретельно вичищали свої тарілки. Після стількох років недоїдання вони їли з якоюсь грубою пристрастю.
Потім Руді, подавши мамі руку, допоміг їй підвестися і познайомив із нами. Незважаючи на своє виснаження, вона знайшла сили мило усміхнутися.
— Знаєте, — сказала вона отцеві Понсу, — якщо я вижила, то тільки тому, що мала надію побачити Руді.
Руді закліпав і перевів розмову на інше.
— Ну ж бо, мамо, ходімо до піаніно.
Перетнувши кілька залів, що здавалися вирізаними з безе, пройшовши крізь численні двері, обтяжені важкими шовковими портьєрами, він обережно посадив її на табуретку і підняв кришку інструмента.
Вона роздивлялася рояль із хвилюванням, а потім із підозрою. Чи не розучилася? Її нога ковзнула до педалі, а пальці пестили клавіші. Вона тремтіла. Боялася.
— Грай, мамо, грай! — прошепотів Руді.
Мама в паніці глянула на Руді. Вона не зважувалася йому пояснити, що сумнівається, чи зможе, що в неї не вистачить сил, що…
— Грай, мамо, грай. Я також вижив у цій війні з думкою про те, що колись ти знову гратимеш для мене.
Вона похитнулася, однак втримала рівновагу, схопившись за піаніно, на клавіші якого дивилася як на перепону, котру слід подолати. Її руки несміливо наблизилися, а тоді м'яко занурились у слонову кістку.
І полинула найніжніша й найпечальніша мелодія з усіх, що мені довелося чути в житті. Спочатку трохи несмілива і квола, а далі значно багатша й сміливіша музика народжувалася, набирала сили й висоти, вражала і породжувала відчай.
Граючи, матір Руді набувала плоті. І тепер я бачив у ній жінку, яку мені описував Руді.
Закінчивши грати, вона повернулася до сина.
— Шопен, — прошепотіла вона. — Він не пережив того, що нам довелося витерпіти, однак він усе завбачив.
Руді поцілував її в щоку.
— Ти знову почнеш учитися, Руді?
— Присягаю.
У наступні тижні я досить регулярно бачив маму Руді, одна стара діва із Шемле погодилася поселити її в себе з харчуванням. До неї знову поверталися форми, кольори, волосся, владність, а Руді, який приходив до неї вечорами, перестав удавати несосвітенного йолопа, яким ми його завжди знали, і навіть виявляв дивовижні здібності в математиці.
У неділю Жовта вілла ставала місцем, де збиралися діти, яких ховали від нацистів. Із довколишніх населених пунктів привозили дітей від трьох до шістнадцяти років, яких іще не знайшли їхні родичі. Вони виходили на імпровізований поміст, споруджений під навісом. Людей приїжджало багато: хто шукав сина чи дочку, хто небожа чи небогу, хто когось із далеких родичів, уважаючи, що тепер, після голокосту, вони повинні нести за них відповідальність. Зголошувалися також подружжя, готові до всиновлення сиріт.
Я однаково чекав і боявся цих ранків. Щоразу, виходячи на поміст після оголошення свого імені, я сподівався почути крик — мамин. Щоразу, повертаючись у ввічливій тиші всіх присутніх, я відчував бажання себе покалічити.