— Бачиш, Жозефе, — жартував отець Понс, — круїз на Ноєвому ковчезі далебі був не такою вже й веселою мандрівкою.
Утім, досить швидко мережа Опору почала по одному нас забирати й переховувати деінде. Руді пішов одним із перших, мабуть, тому, що займав багато місця. Отець Понс ніколи не вказував на мене, коли за нами приходили. Чи навмисно він це робив? Я наважувався думати, що він хотів тримати мене біля себе якомога довше.
— Можливо, союзники переможуть раніше ніж передбачається? Можливо, нас невдовзі визволять? — підморгував він мені.
Він використав ці тижні для поглиблення своїх знань про єврейську релігію і ділився ними зі мною.
— Життя кожного з вас — це не тільки ваше життя, воно є носієм послання. Я не можу допустити, щоб вас винищили. Нумо працювати!
Одного дня, коли в крипті нас залишилося всього п'ятеро, я показав отцеві на трьох моїх товаришів, що спали.
— Знаєте, отче, мені не хотілося б умирати разом із ними.
— Чому?
— Тому що, навіть якщо ми живемо поруч, вони мені не друзі. Що у мене з ними спільного? Тільки те, що ми жертви.
— Навіщо ти мені про це говориш, Жозефе?
— Тому що я волів би померти з вами.
Поклавши голову йому на коліна, я поділився думками, що мене мучили.
— Я волів би померти з вами, тому що віддаю перевагу вам. Я волів би померти з вами, тому що не хочу оплакувати вас і ще менше — аби ви оплакували мене. Я волів би померти з вами, бо тоді ви були б останньою людиною, яку я бачив би в житті. Я волів би померти з вами, бо без вас небеса мені зовсім не сподобаються, навпаки — мені там буде страшно.
Тієї миті водночас із стуком у двері почулися крики:
— Брюссель вільний! Ми перемогли! Англійці визволили Брюссель!
Отець Понс скочив на ноги і схопив мене на руки.
— Свобода! Чуєш, Жозефе? Ми вільні! Німці йдуть геть!
Тут прокинулися інші хлопчики. Партизани вивели нас із крипти, всі почали, сміючись, бігати й стрибати вулицями Шемле. Від будинків долинали радісні крики, чулися салюти з рушниць, у вікнах майоріли прапори, то там, то сям заводилися танці, пляшки зі спиртним виймалися зі схованок, де вони пролежали всі п'ять років.
Я до самого вечора не відпускав отця Понса. Обговорюючи події з кожним мешканцем села, він плакав від радості. Я витирав його сльози своїми руками. Оскільки це був святковий день, я мав право бути дев'ятирічним хлоп'ям і, як дитя, сидіти на плечах чоловіка, який мене врятував, я мав право цілувати його порожевілі й солоні щоки, мав право безпричинно заходитися сміхом. Я сяяв від щастя і до самого вечора не злазив із його рук. Навіть якщо йому й було важко, він не поскаржився ні разу.
— Війні скоро край!
— Американці йдуть на Льєж!
— Хай живуть американці!
— Хай живуть англійці!
— Хай живемо ми усі!
— Ура!
Починаючи від цього 4-го вересня 1944-го року, я завжди вважав, що Брюссель звільнили тому, що я несподівано, без недомовок, відверто сказав отцеві Понсу, що я його люблю. Це назавжди позначило моє життя. Відтоді я завжди очікував вибухів салюту й розмаяних знамен якраз у момент, коли зізнавався у своїх почуттях жінці.
Наступні дні в нашому краю виявилися ще більш небезпечними і згубними, ніж воєнні часи. Під час окупації ворог був цілком очевидним, а значить — під прицілом; під час визволення удари сипалися то звідси, то звідти, вони були неконтрольовані й контролю непідвладні, всюди панував хаос. Зібравши знову своїх вихованців на Жовтій віллі, отець Понс заборонив нам виходити з парку. Проте ми з Руді не могли втриматися, щоб не залазити на наш дуб, гілля якого виходило за межі муру. Крізь просвіти в листі можна було бачити пустельну долину, що простягалася до далеких ферм. Відтіля ми могли якщо й не брати участі в битвах, то бодай вловлювати їх відгомін. Якось, сидячи там, я побачив, як у машині з відкритим верхом повезли німецького офіцера, що вирішив не видавати нас тоді під душем, — в самій лише сорочці, закривавлений, з розбитим обличчям і бритою головою, він сидів, затиснутий озброєними визволителями, які везли його назустріч невідомо якій відплаті…
Харчування надалі було проблематичним. Щоб обманути відчуття голоду, ми з Руді шукали на галявині якусь темно-зелену соковитішу порівняно з іншими траву і назбирували її повні жмені, перш ніж набити нею рот. Вона була гіркою і гидкою, зате давала відчуття, що ти щось таки з'їв.
Поступово відновився порядок. Хоча він не приносив нам добрих новин. Ми дізналися, що аптекарка Мадемуазель Марсель зазнала жахливих тортур, перш ніж її вивезли кудись на Схід. Як вона зможе повернутися? І чи взагалі повернеться? Бо підтвердилося те, що підозрювали під час війни: нацисти нищили в'язнів у концентраційних таборах. Мільйони людських істот були вбиті, розстріляні з кулеметів, задушені газом, спалені або поховані живцем.
Я знову став упісюватися в постелі. Страх приходив із минулого: жах охоплював мене від думки про долю, якої мені пощастило уникнути. Сором також повернувся з минулого: я думав про свого батька, якого несамохіть побачив, але не вважав за потрібне покликати. Чи це таки був він? Чи він був іще живий? А мама? Тепер я став любити їх удесятеро сильніше через розкаяння.
Безхмарними ночами я потай вибирався з дортуару, щоб дивитися на небо. Тільки-но я знаходив "зірку Жозефа і мами", зорі знову заводили пісню на ідиш. Досить скоро мій погляд туманився, я починав ридати, розкинувши руки, наче прибитий до галявини, і кінець-кінцем задихатися від власного мокротиння та сліз.
В отця Понса вже не було часу, аби давати мені уроки івриту. Він місяцями, від ранку до вечора, мотався, вишукуючи сліди наших рідних, звіряючи шифровані списки, складені мережами Опору, привозячи з Брюсселя списки загиблих у таборах.
Для декого з нас усе з'ясувалося дуже швидко: з усієї родини вижили тільки вони. Після уроків ми намагалися їх утішити, опікувалися ними, проте в глибині душі думали: чи не буду я наступним? Чи десь у дорозі затрималась добра новина? Чи дуже погана?
Тільки-но замість надій постали факти, Руді вирішив, що вся його рідня загинула. "У такого шлемазла, як я, інакше й бути не може". І справді, тиждень за тижнем отець Понс повертався зі зловісним підтвердженням: його старший брат, потім інші брати, потім сестри, а тоді й батько загинули в газових камерах Освенцима. Щоразу неймовірний безмовний біль причавлював мого друга: ми годинами лежали горілиць у траві, тримаючись за руки й дивлячись у небо, повне сонця й ластівок. Гадаю, він плакав, та я не смів повернути голову, бо боявся принизити його.