Дехто з жінок усміхнувся, а Швачко підпер кулаком підборіддя, втупився в Ганю, наче й не чув ніколи нічого кращого. Дивний цей Швачко, тільки те й робить, що мовчить. І чого ходить до них? Мати вже кілька разів не пускала його через поріг, а однаково навідується, наче й не сталося нічого...
Тоді будеш знати, як будуть карати, і на руки, і на ноги диби надівати. Ой на ноги диби, на руки дибята. Оце ж тобі, джиґуне, молоді дівчата.
Мати теж усміхнулась. Лише Сергійко та Швачко серйозні. Сергійко дивився на старшу сестричку не те що зачаровано, а якось вражено — він, либонь, нічого не міг утямити.
Ой на ноги диби, на руки дибиці. Оце ж тобі, джиґуне, гарні молодиці!
Ганя вже не співала, а майже викрикувала. Здається, теж нічого не розуміла в цій пісні, проте мала такий вигляд, наче дуже сердита на безпутного джиґуна за дівчат і молодиць.
— І в кого ти навчилася? — запитала Мушиха, коли Ганя доспівала.
Втрутилася мати:
— Навчилася, чого б доброго! А хіба на картах гадати хтось учив? Я вчила? Побачила раз — і перейняла. Вона лише зиркне скоса — й запам'ятає.
— Ніхто не вчив,— сказала Ганя.— Воно само...
— А як її батько? — знову мати.— Він же ото на балалайці бренькав і бренькав,— та й показала на балалайку, що біля мисника на кілочку висіла, замотана в пілочку—Хіба вчився коли? Десь почує мотив, один лише раз почує, а потім сидить і награє вдома.
— Вроджене,— мовила Мушиха.
Замовкли, наче роздумували про тих, кого зараз немає з ними. Та й невідомо, чи будуть коли.
Згодом стали просити в Гані, щоб іще заспівала.
— Якої ж вам? — запитала, ніби знала тих пісень безліч.
— Яку знаєш...
Примружила очі, чи то пригадувала, чи збиралася на силі. І знов її голосок поллявся, немов народжувався не в маленьких грудях цього дівчатка, а десь осібно:
Ой не світи, місяченьку, не світи нікому, тільки світи миленькому, як іде додому...
Ще трохи погомонівши, посидільники розходяться. Останнім поріг переступає Швачко. Іще б трохи посидів, та якось і незручно, коли всі прощаються. Переступивши поріг, таки зупиняється, наче не може втрапити через сіни. Зрештою, вертається до хати і, непевно всміхаючись, озивається:
— Оце мені сон приснився...
— Який іще сон? — сердито перебиває мати.— Йдіть уже, бо он дітей треба класти спати.
Швачко ніби й не чує. Провадить далі:
— Сон приснився... Що лежу я на печі, а в вікно пташка залетіла й вилетіти назад не може... То, може б, Ганя відгадала мені, що до чого.
Мати пирхає і вже мовчить. Ганя й каже:
— Ну, гість якийсь приб'ється до вас, бо пташка — то душа людська.
— Начебто й не ходять до мене гості.
— З далекої дороги.
Швачко щось розмірковує. З язика його, здається, проситься ще якесь запитання. Не хоче чоловік виходити з теплої хати, щось тягне й тягне сюди... Проте нічого більше не каже, бо господиня таки гнівається... Чути, як під вікнами шарудять його кроки, як щось бубонить до себе.
— Ти, дівко, довго ще приманюватимеш сюди людей? — обізвалась мати.— Довго забиватимеш їм баки?
— Чи я кличу? Самі йдуть.
— І де ти брехати навчилась?
— А я не брешу, я правду кажу.
— Чого ж ви картопляників не поїли? — вже добрішим голосом мати.
— Все нам і нам віддаєте, від свого рота одриваєте...
— Ну, годі повчати, я тут старша, а не ти... Накинь якусь лахманину та віднеси картопляники своїй Хариті, хай покуштує...
— Я...— почала була Ганя.
— Що — боїшся? Язиком плескати не страшно, а тут боїшся посеред ночі на вулицю вийти?
Хотіла сказати, що посварилася з Харитею, що не пускала її сьогодні мимо своєї хати. Але мати й так сердита, то навіщо більше гнівити. Та й, коли подумати, бідолашна-таки Харитя. Сиротою зосталась, а їй ото, граючись, діти весь час про це нагадують. Треба Огірчука відучити од гри та й інших, а то знайшли забавку.
Поклала картопляники в миску — і з хати. А надворі студено, зоряно, вітерець гоструватий дме з причілка. Повільно пройти до Харитиної хати (недалечко ж тут) чи пробігти? Але коли це вона, Ганя, повільно ходила? Не може повільно ходити, коли таке відчуття, наче весь світ хоче їй кинутися назустріч, кинутись прожогом, щасливо, захоплено!