Діти війни

Страница 3 из 3

Гуцало Евгений

Дехто з жінок усміхнувся, а Швачко підпер кулаком підборіддя, втупився в Ганю, наче й не чув ніколи нічого кращого. Дивний цей Швачко, тільки те й робить, що мовчить. І чого ходить до них? Мати вже кілька разів не пускала його через поріг, а однаково навідується, наче й не сталося нічого...

Тоді будеш знати, як будуть карати, і на руки, і на ноги диби надівати. Ой на ноги диби, на руки дибята. Оце ж тобі, джиґуне, молоді дівчата.

Мати теж усміхнулась. Лише Сергійко та Швачко серйозні. Сергійко дивився на старшу сестричку не те що зачаровано, а якось вражено — він, либонь, нічого не міг утямити.

Ой на ноги диби, на руки дибиці. Оце ж тобі, джиґуне, гарні молодиці!

Ганя вже не співала, а майже викрикувала. Здається, теж нічого не розуміла в цій пісні, проте мала такий вигляд, наче дуже сердита на безпутного джиґуна за дівчат і молодиць.

— І в кого ти навчилася? — запитала Мушиха, коли Ганя доспівала.

Втрутилася мати:

— Навчилася, чого б доброго! А хіба на картах гадати хтось учив? Я вчила? Побачила раз — і перейняла. Вона лише зиркне скоса — й запам'ятає.

— Ніхто не вчив,— сказала Ганя.— Воно само...

— А як її батько? — знову мати.— Він же ото на балалайці бренькав і бренькав,— та й показала на балалайку, що біля мисника на кілочку висіла, замотана в пілочку—Хіба вчився коли? Десь почує мотив, один лише раз почує, а потім сидить і награє вдома.

— Вроджене,— мовила Мушиха.

Замовкли, наче роздумували про тих, кого зараз немає з ними. Та й невідомо, чи будуть коли.

Згодом стали просити в Гані, щоб іще заспівала.

— Якої ж вам? — запитала, ніби знала тих пісень безліч.

— Яку знаєш...

Примружила очі, чи то пригадувала, чи збиралася на силі. І знов її голосок поллявся, немов народжувався не в маленьких грудях цього дівчатка, а десь осібно:

Ой не світи, місяченьку, не світи нікому, тільки світи миленькому, як іде додому...

Ще трохи погомонівши, посидільники розходяться. Останнім поріг переступає Швачко. Іще б трохи посидів, та якось і незручно, коли всі прощаються. Переступивши поріг, таки зупиняється, наче не може втрапити через сіни. Зрештою, вертається до хати і, непевно всміхаючись, озивається:

— Оце мені сон приснився...

— Який іще сон? — сердито перебиває мати.— Йдіть уже, бо он дітей треба класти спати.

Швачко ніби й не чує. Провадить далі:

— Сон приснився... Що лежу я на печі, а в вікно пташка залетіла й вилетіти назад не може... То, може б, Ганя відгадала мені, що до чого.

Мати пирхає і вже мовчить. Ганя й каже:

— Ну, гість якийсь приб'ється до вас, бо пташка — то душа людська.

— Начебто й не ходять до мене гості.

— З далекої дороги.

Швачко щось розмірковує. З язика його, здається, проситься ще якесь запитання. Не хоче чоловік виходити з теплої хати, щось тягне й тягне сюди... Проте нічого більше не каже, бо господиня таки гнівається... Чути, як під вікнами шарудять його кроки, як щось бубонить до себе.

— Ти, дівко, довго ще приманюватимеш сюди людей? — обізвалась мати.— Довго забиватимеш їм баки?

— Чи я кличу? Самі йдуть.

— І де ти брехати навчилась?

— А я не брешу, я правду кажу.

— Чого ж ви картопляників не поїли? — вже добрішим голосом мати.

— Все нам і нам віддаєте, від свого рота одриваєте...

— Ну, годі повчати, я тут старша, а не ти... Накинь якусь лахманину та віднеси картопляники своїй Хариті, хай покуштує...

— Я...— почала була Ганя.

— Що — боїшся? Язиком плескати не страшно, а тут боїшся посеред ночі на вулицю вийти?

Хотіла сказати, що посварилася з Харитею, що не пускала її сьогодні мимо своєї хати. Але мати й так сердита, то навіщо більше гнівити. Та й, коли подумати, бідолашна-таки Харитя. Сиротою зосталась, а їй ото, граючись, діти весь час про це нагадують. Треба Огірчука відучити од гри та й інших, а то знайшли забавку.

Поклала картопляники в миску — і з хати. А надворі студено, зоряно, вітерець гоструватий дме з причілка. Повільно пройти до Харитиної хати (недалечко ж тут) чи пробігти? Але коли це вона, Ганя, повільно ходила? Не може повільно ходити, коли таке відчуття, наче весь світ хоче їй кинутися назустріч, кинутись прожогом, щасливо, захоплено!