— Сиджу,— відказує не обертаючись, а сам якимись цяцьками грається.
— Так-таки й сидиш?
— Сиджу,— каже впертий Сергій.
— Ну й сиди, коли ти такий!
Тоді Сергій вилазить із-під тапчана й каже:
— Не хочу сидіти.
— То не сиди,— згоджується Ганя.
І Сергій, підозріливо глянувши на сестру, знову пірнає в схованку.
— Слухай,— звертається Ганя,— чого ти такий?
— Почалося,— бубонить Сергій.— Ти як мати стала...
— Ходи до мене, я тобі дірку залатаю на сорочці, а то світиш голим тілом.
— А, знаю я тебе, знову вколеш. Мати приходить не так і скоро.
— Оце,— починає розказувати дітям,— до кого не піду, то ні в кого допроситись не можу. Нема олії та й нема! А не одне пообіцяло на картопляники прийти... Ледве в тітки Мушихи дістала трохи,— й показує дітям маленьку пляшку, де на дні жовтіє пальців на три золотистої рідини.
У печі тріщить бур'ян — ще за дня ходила Ганя по ровах та поназбирувала. Пахне гірким димом і першими картопляниками. Мати накладає дітям із пательні в миску, вони хочуть їсти — хіба ж їстимеш коли гаряче, коли обпікає язик. Мати сердиться, що вони почекати не можуть, поки вихолоне, але де ж тут чекати, коли картопляники такі смачні, що самі до рота просяться.
У сінях зашеберхало, далі щось за клямку взяло, ніяк не годне двері відчинити. Рипнуло — і вже на порозі стала тітка Мушиха, мружиться на світло каганця та на полум'я в печі, і в самої обличчя полагіднішало від усмішки.
— Заходьте,— припрошує мати,— і не стійте, бо в ногах правди нема.
— Авжеж, нема, — згоджується Мушиха. Проте не сідає, а стоїть посеред хати і дивиться у вогонь. Уже згодом каже:
— А Танасюкова жінка вчора листа одержала від свого Танасюка, що лежить у госпіталі, що все добре, бо тільки одну руку відірвало.
— Він же кравець який!—налякано каже мати.— Як він шитиме тепер?
— Однією наловчиться. Добре, що одна зосталася. Та й додому тепер пришлють, бо з однією рукою багато не навоюєш. Це ж бо радість його жінці.
"Як подумати, то й справді наче радість,— сотається в материній голові,— бо спишуть його в чисту. Але як жити без руки?.."
— Ви знаєте,—далі провадить Мушиха, — тепер не тільки чоловіки інваліди приходять, а й жінки. Я недавно бачила якусь молодицю в районі, сама вона в солдатській гімнастерці, а замість руки правої висить порожній рукав.
— Хіба війна вибирає,— сумно проказує мати.— Вона ні старого не помилує, ні малого.
— А я до вас чого це прийшла,— вже якимось іншим, ласкавішим голосом починає Мушиха.
— Скажете, ми почуємо,— відповідає мати і кладе перед дітьми свіжі картопляники з пательні. Діти вже трохи під'їли, то чекають тепер, коли вистигнуть.
— А скажу, скажу,— згоджується Мушиха. І на Ганю кинула своїм великим карим оком.— Чи не погадала б мені ваша дівка, га?
— На картах? — мати їй.
— На картах.
— І ви їй вірите? — з серцем мати.— Десь навчилася, що я й не скажу вам. Тулить докупи слова, аж смішно!
— Даремно ви так,— Мушиха своєї.— Бо вгадала ж вона Танасючці, що її Танасюк додому вернеться. Хай і на мого Федора кине.
— Ти чуєш, Ганько? — звертається мати до Гані. Звертається чи то сердито, чи то лагідно — не втямкуєш.
— Де ж ті карти в мене,— відповідає Ганя.— Позичила баба Тетяна, казала, що завтра віддасть.
— Бач, як не повезло,— зітхає Мушиха.— А я ж так сподівалася. Ти як погадала Танасючці — усю їй правду сказала, ось і лист прийшов, що руку відірвало.
Мати несподівано таки починає сердитись:
— Ти людям лихо не накликай! Розумна мені знайшлась. Угадуватимеш людям біду, то й сама від них біди начуєшся!
— І чого ви ото,— Мушиха до неї — Хіба дитина зла комусь зичить? Все зло не від неї.
— Не показуй мені карти, бо горітимуть у печі. І де ти доп'яла їх? — ніяк не заспокоїться мати біля печі.
— Не ви їх діставали, не вам їх і палити!
Мати, либонь, не чує цього, а то вона б не змовчала. Не чує мати, бо в сінях знову зачовгало, хтосьутемряві шукав клямку, долонею водив по дверях. Усі втупилися перед собою — хто ввійде?
Увійшов старий Швачко Денис. Мовчки голову схилив у поклоні, мовчки до ослона посунув — і вже сидить, наче давно тут сів. І завжди цей Швачко так увійде непомітно, завжди непомітно примоститься та й дивиться по кутках, наче щось цікаве хоче видивитися.
Живе самітно, отак і ходить по людях, а найчастіше навідується в цю хату, де двоє дітей та солдатка.
— Яка там погода надворі?—обізвалася мати. Обізвалась так, для годиться, аби не мовчати.
Швачко лише поглянув на неї ласкаво — й не відповів. Мати спитала, чи він картопляників не хоче, та Швачко позирнув уважно на дітей, як вони їдять, і заперечливо крутнув головою.
Мушиха сказала:
— У вашій хаті хоч і голо, та затишно, тому й кортить посидіти, тому і йдуть сюди всі.
— Сидіть собі, сидіть, чи я кого виганяю,— мати їй на те. Згодом ще кількоро людей надійшло — ось і посиденьки. А
на таких посиденьках про що розмова? Тепер одна скрізь точиться розмова — про лихо. Бо хоч і погнали німців, хоч і війні начебто скоро кінець, але ж не закінчилась! Ось і жди, чи не станеться чого із чоловіком твоїм, чи з братом, чи з сином...
Наговорились, помовчали, а потім ота Мушиха знов до Гані:
— Може, ти нам заспіваєш?
— Чи ви, тітко, самі співати не вмієте? — серйозно відповіла їй Ганя, що уважно слухала балачку. Вона завжди так — коли зберуться старші гуртом, сидить і прислухається, а й своє слово докине таке, наче вже стара.
— Чи в мене такий голос, як у тебе?
— Може, й кращий, ви лишень спробуйте. Всі засміялися, аж каганець блимнув.
— Е-е, куди вже мені проти тебе. Замолоду, може, й співала.— Тут Ганя уважно подивилась на Мушиху — чи справді ця зжовтіла, висмоктана лихоліттям жінка могла співати колись.— А ти ж пригадуєш, як для солдатів старалася, коли вони через наше село йшли?
— А-а, що згадали,— наче й невдоволено буркнула, а самій приємно. І, насупившись, додала:— Ну, добре вже...
Вийшла насеред хати — тоненька, руденька, очі швидкі й блискучі. Поглянула на матір, наче не впізнала її, бо вираз обличчя лишився серйозний. Голосок поллявся зненацька — хоч і дзвінкий, але переривчастий, неміцний.
Ой джиґуне, джиґуне, який ти ледащо, ведуть тебе до пана, сам не знаєш за що...