Інколи Новик просто заздрив своєму колезі. Може, отак і слід жити, не вигадуючи казна-чого?
IV.
А проте Костянтин Федорович думав про того марсіанського мініцефала і тут, уже на Землі, сидячи в електрокарі. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тієї миті, коли він розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березі моря? Як він сприймав мінливий світ? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щільно, а великі очі вбирали широ-ченну панораму. Великі і, звичайно, дуже випуклі… Та він же ось ними дивиться — сам Новик — аж дух захо-плює! Далеко внизу котяться безконечні хвилі золотого моря, а високо вгорі пливе золоте кружальце, і він, мар-сіанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, і доки прилетять сюди діти Голубої пла-нети, навколо буде сама пустеля… О, щось з’явилося в небі, якась цяточка, більшає, зблискує… Космічний ко-рабель. Він добре знає: то летить експедиція на Марс, там і він, Костянтин Новик, він знайде мої останки. Чиї "мої"? Та Новика ж, адже і я — Новик. Ми ж діти одного Сонця, одного Сонця…
— О, холєра ясна, прибули!
Костянтин Федорович кліпнув — немає золотистого моря, і він уже не високий та дужий марсіанин, а знесилений, кволий чоловік, який дивиться на світ маленькими примруженими очима. До нього долинає шум і гам космодромного вокзалу, товариші, пригинаючись, вибираються із електрокара.
Радісні обличчя, усмішки, вигуки і навіть зойки.
Квіти… Які ж вони яскраві, які красиві земні квіти!
І музика під голубим небом, і ніжний вітерець…
А в Костянтина Федоровича стиснулось серце від передчуття якоїсь біди. Скільки тут людей юрмилось! А він відчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени…
Ще водив поглядом по юрбі, а груди холодила безнадія, вже знав: її тут нема.
Ох, як запекло, защеміло серце! Перепочити б… Он там, де лава під стіною. На ногах ніби гирі, важко пересувати. А як же той марсіанус?..
Нарешті сів, маленькими ковтками хапаючи повітря, наче пив окріп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. І чого той Микола галасує? У присмерку з’явилися якісь тіні.
— Пробач, Костю, що спізнились. Михайло… Поки впорали малого…
Голос ніби Оленин… Так, так, це вони з Михайлом. А малий… Спізнились… Ні, це він запізнився… Тривожний скрик:
— Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!
— Холєра ясна! Чоловік непритомний, а вони з квітами… Мерщій, мерщій, лікарю!
Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.
Чиїсь тремтливі пальці торкалися його руки, а він уже стояв на березі золотистого марсіанського моря, високі дужі ноги омивало тепло, під округлим черепом без єдиного шва билася думка: "Звідки цей колір? Звід-ки цей колір?" І водночас він бачив, як там, на далекій Землі, біля нього пораються троє лікарів, чув невдоволе-не бурчання Миколи Рудого і Оленине схлипування:
— Спізнились…
"Усі кудись спізнюються, а Сонце випиває море, крізь воду просвічує пісок — майбутня пустеля… Он чому колір золо…"
Новик полегшено зітхнув, і це було його останнє зітхання.