— Знахідка, друже!
Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.
— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?
— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.
Длубаючись у породі, що була колись дном океану, дослідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою камінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, не-забаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А завтра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.
На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!..
Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, ма-рно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протя-жним "а-а-а…" Він схопився. Пам’ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на мар-сіанський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…
Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.
У піднесеному настрої вони рушили від свого космічного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра виходило повітря.
Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…
— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.
О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно — запасного балона височить надовго…
Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иівдпя, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.
— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.
Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спітк-нувся.
— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.
— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам’янілість…
Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.
— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.
Удвох вони витягли "палицю" і одразу ж взялися очищати її від затверділого піску і глини.
— Цілий стовбур, — холєра ясна!
— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам’яніла кістка… якогось ссавця.
— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!
Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацував (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:
— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.
— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зро-сту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.
Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кістки. Поклав, усе ще дивуючись з такої "холери яс-ної".
— В умовах Марса, може, це — норма,— зауважив Новик.— А взагалі, Природа конструює ще й не та-ких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…
Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам’яне зубило і шкребок.
Цих знахідок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологів, проте Новик був яв-но розчарований.
— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?
— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.
— А-а…
Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса геть підривають гіпотезу вченого про марсіанське походження людства.
Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і розкопки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: "З поховання, відкритого проф. Новиком", наївно сподіваючись втішити самолюбство вче-ного. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають ці розкопки, і все-таки радості не було.
Майбутні біографи вченого назвуть цей період "кризою ідеї". Воно й схоже на те, бо навіть така унікаль-на знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.
Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.
Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам’яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:
— П’ятсот грамів…
Це означало, що мозок викопаного марсіанина був мізерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсіанський примат розвинувся згодом до високого інтелектуального рівня, розкопки тільки ж по-чалися…
Костянтин Федорович кривився на ті слова і заперечливо хитав головою. Хіба ж не ясно, що череп без швів не давав ніякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапієнса — людину розумну… Очевидно, ево-люція тут ішла по тупиковій лінії, зовсім не так, як він змоделював її в своїй гіпотезі.
А на верхню щелепу, в якій усі зуби зрослися в одну кістку, Новик не схотів і дивитися.
— Дайте мені спокій з тим дегенератом! — буркнув роздратовано. — Він запізнився на фестиваль Розу-му…
— Влучно сказано. Запізнився, холєра ясна! — Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мішечок. — Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.