— То помисливість, мабуть. Ну, після слів мами щодо когось іншого…
— Скоріше за все, що саме так. Але вже десь за два місяці померла мама. За день-два, поки батько шукав транспорт, щоб перевезти тіло в село, у нього вичистили з підвалу геть увесь урожай. А в січні помер і сам він. Овочі на ритуальний борщ приносили родичі. До речі, та жінка також була на похороні батька. Вона приїхала чи то з вами-письменниками, чи то з журналістами.
— Вже й не пригадаю чи з нами хтось був. — засумнівався я.
— Ну, була вона, була — й на похороні, і на поминках. Фотографувалась. Ага, ще одне. Ви, мабуть, не знаєте, що батькову хату збиралися зробити меморіальною, щось на зразок музею. Щоб усе так залишалося, як і за його життя. Та невдовзі після похорон хтось зламало двері й повиносило все, що там було. Тепер це, справді, як він писав, пустка… А речей, яких освятило б безсмертя, немає, — на очах у молодиці виступили сльози. — Господи, хто й за віщо наслало на нас таке прокляття!? Ми людям лиха не коїли! Може, не завжди між собою ладили, так то ж буває… — Вона несподівано підвелася і, не показуючи очей, пішла. Біля дверей зупинилася й сказала: — До побачення.
— А як прізвище тієї поетеси, що ви про неї оповідали? — поцікавився я.
— Не знаю. А ім’я — Фросина.
РОЗДІЛ 4
Порада колеги знайти собі "земну подругу" — це порада того, хто не має сумніву, що те, що зі мною коїться, — наслідок психічного надриву, який стався під час роботи над твором езотерики. Він часто бачив на моєму столі томи окультних книг, які я читав навіть тут, в офісі. Не могли бути не поміченими мішки під очима, моя розсіяність, яку дехто сприймав як неуважність. Я ж знаю, що це зовсім інше. Переді мною розблоковано ауру планети. Точніше — її складову — астральний план. Чому саме астральний, а не якийсь інший? Бо я досліджую природу апокаліпсису — природу зла, яке має назву "сатана", "диявол". В алфавітах народів, де слова можна писати не тільки літерами, а також числами, обидва слова мають числову назву "666". "Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське А число її — шістсот шістдесят шість" сказано в "Об’явленні…" Я порахував, а відтак розгледів зв’язок між потворами астральної реальності і їхніми окультними агентами земного світу. Який сенс блокувати від мене те, про що мені й так відомо? Оболонки людей і тварин, що мають здатність обертатися одна в одну, це не тільки форми істот земного світу, це — їхні зримо виражені почуття — розмаїті за спектром, але подібні за направленістю — робити лихо й насолоджуватися. Якби я досліджував природу добра, то переді мною відкрився б світ духовності і я бачив би дійсність, де панує лад і добрий розум. Я опинявся б на порозі ментального плану Землі.
Зазвичай я уникав пиятики, але останнім часом не проминав нагоди перехилити чарку-другу. Справа не в астральній красуні, яка зґвалтувала мене в екзотичному куточку світу, і з якою я боявся ще раз "зустрітися". Просто алкоголь прочиняв у моїй свідомості клітку, в якій я з дитинства тримав звіра, і якого вважав своїм охоронцем.
Поринаючи в коротку дрімоту, я водночас погладжував по загривку ту потвору, готовий будь-якої миті прочинити грати. Мабуть, так засинає самітній пияк, погладжуючи хатнього собаку, що примостився біля ліжка… І тут виникли вони. Це був плаский світ, у якому мешкали тіні. А я знову стояв біля невидимої межі й похитувався від випитого. Тим часом у пласкому світі з’явилася товщина, а відтак — те, що зветься "перспективою". То були чорні рефлекси, убрані у вирази людських облич — ненависті, лютості, заздрості, мстивості, і багато чого іншого, що у земному світі приховується за маскою люб’язності, привітності, співчуття. Раптом один з "громадян" чорно-білої дійсності помахав мені рукою.
"Що за дурниці! — майнуло в голові. — Я не переступав межі, як минулого разу, а, отже, для них мусив би бути невидимим". Тим часом той, хто помахав рукою — він був на задньому плані — сплющився, "протік" повз потвор попереду і розплескався, немов на склі, перед самим моїм обличчям.
"Ти думаєш, це тобі так минеться!?" — "почув" я думку.
Пляма на "склі" швидко перетворилася на людську голову. Це був Бутко, Анатолій Антонович Бутко — кадебіст, який свого часу мордував мене і моїх друзів. Перед тим, як померти йому було дивне знамення. Повз берег, де стояла його дача на Дніпрі, течією несло утопленика. Часом мрець перевертався і тоді скоцюблена рука немовби кликала: "ходи сюди, сюди…" Бутко помер того ж дня від серцевого нападу.
Я відказав, також думкою:
"Уже минулося… Більше того — вийшло на моє. Системи, якій ти служив, більше не існує".
"Я не про те", — знову Бутко.
Він уже перетворився на свій земний образ — вайлуватого літнього чоловіка, на круглому виді якого не можна було вгадати ні почуттів, ні думки. Його правиця, яку він завжди тицяв для потиску, нагадувала вату. Тим часом з-за його спини випливла людська оболонка яка за мить трансформувалася на брунатку, яку я вже десь бачив. А от де саме, не міг пригадати.
"Я не про те, — повторив він думкою. — Ти посягнув на святе і будеш за це покараний".
"Що ти маєш на увазі?"
"Оте твоє писиво… Теж мені пророк! Та ми таких.." — він показав ніби когось душить. Водночас я "почув" скрегіт зубів, який долинав від брунатки.
Мене нестримно потягло до межі. Щось наказувало переступити "поріг". Я навіть подався вперед, та раптом у мені "загарчав" звір, а по миті вирвався назовні:
"Поцілуй мене в гузно! — гарикнув я. Тоді повернувся спиною і плеснув себе по сідниці. — В обидві половинки! І запам’ятай, що б ви зі мною не скоїли, моє відкриття вивело вас на чисту воду. Ви — багатолика, багатопика звірина, яка ніколи вже не зіпнеться на ноги. Хоча ні, брешу, — буде ще сплеск вашого сатанинства, але не раніше, як за вісімсот п’ятдесят років".
На мій подив масив оболонок по той бік межі дивився на мене мало не з симпатією. У цю мить я ні чим не відрізнявся від них. З мене виходив гнів за душевний біль, пережиті утиски й несправедливість, який ярів у мені півжиття. Це стояла моя астральна оболонка, біля якої лежало її живе тіло.