— Слухаю, — сказав власник телефону. По часі відповів: — Домовленість була, що ви заберете товар біля третього стовпа. Тепер ви кажете, що його треба було там просто залишити… Як ви собі це уявляєте? Викинути непритомну людину у трьох метрах від найжвавішої в Одесі траси? Так. Він ще непритомний… Гаразд, очікуватиму вашого дзвінка. Але не більше п’яти хвилин. — "Лікар" стулив кришку мобільника і сховав його в кишеню. — Падли! — сказав з серцем.
Тим часом машина під’їхала до гаражів і Лікар наказав:
— Зупини в п’яти метрах від воріт.
Коли машина зупинилась, Лікар поцікавився, чи не викинули залишки обіду. Бакс без слів витяг з панельного ящичка щось загорнуте в газету. Там виявилися курячі кістки, зі слідами кетчупу, і шмат хліба. Лікар узяв те й попрямував до воріт, де вигрівалися на сонці з півдесятка собак. Троє дужих псів накинулися на кістки й не підпускали до них слабших. Тоді Лікар сів на своє місце й кинув жменьку кісток біля самих дверцят машини. Першим підбіг шолудивий собака. Але кістку він підняти не встиг. Лікар ухопив його за загривок і всадив у шию наготовлений шприц. Собака тільки раз тріпнувся й обм’як, хоча в тіло його потрапила всього якась краплина рідини. Мить бандит дивився на мертву вже тварину, а тоді наказав:
— По газах, Ритко! — По миті додав: — Оце, Баксе, відповідь на твоє питання, чому я не скористався з їхнього шприца. Хтось хотів, аби ми за чотири куски пришили людину.
— Викинь ту чортову коробочку! — зажадала жінка.
— Е-е, ні, чижику. Це речовий доказ.
— Ти що, притягуватимеш їх до суду? — з усміхом запитав Бакс.
— Авжеж. Тільки суддю я сам обиратиму. І не за місцем проживання. — Лікар витяг з кишені коробочку зі шприцом, у якому була отрута, сказав: — Хтось мені за це крупно заплатить.
Коли машина вже вирулювала на магістраль, він знову подав голос:
— До пересипської лікарні.
— Ти здурів? — поцікавився Ксилантій, що сидів ліворуч від мого тіла.
— Стули пельку, — ревнув Лікар.
Машина зупинилася неподалік від сірого двоповерхового будинку лікарні. Знову озвався "лікар":
— Ксилантій з Баксом, витягуйте піджака і таскайте до приймального покою. Скажете, знайшли на Куяльнику непритомного… Ага, питатимуть ваші прізвища… Вигадайте щось. Тільки не назвіть моє й Ритчине, хе-хе. Або когось із ваших колишніх подільників… Вони, напевне, давно вже в базі даних.
Досі все, що я бачив і чув, сприймалося мною у формі схем. Ну, люди, салон машини, автомобілі за вікном, будинки, все немовби було позбавлене внутрішнього змісту. Та раптом щось змінилося і я, вже крізь повіки, завважив, що у жінки-водія під рудою кіскою — зелене татуювання у формі скорпіона. Таке ж татуювання і в тому ж місці красувалося на голених в’язах у дужаня Бакса. Очі в нього були зовсім не рубінові, а карі. І ще я завважив, що звір у мені ніяк не реагував на бандитів. Начебто мені нічого й не загрожувало. А тим часом варто мені вдати такого, що отямився, і в мене може увіп’ятися голка зі справжньою отрутою. Бо тепер я був свідком.
— Може, його спершу обшукати? — подала голос жінка. — Може, знайдемо якийсь кінець, що виведе до тих гадів, які збиралися нас підвести під мокруху.
— Та він пустий, — сказав Ксилантій. — У пакеті — газета й окуляри, а в кишені… — клепнув мене по штанях (про задню, в якій лежав мобільник, дякувати Богові, забув; то був дорогий апарат з вмонтованою відеокамерою), а тоді — по нагрудній кишені; розстібнув гудзик і витяг письменницький квиток. Мить Ксилантій німував, а потім без слів простягнув документ Лікареві.
Той якийсь час уважно дивився, ні — вивчав квиток. Нарешті послинив низ своєї сорочки та постирав з "корочок" відбитки пальців, і вже тоді, взявши квиток самими нігтями, поклав його мені в кишеню. При цьому він виразно подивився на Ксилантія.
— Що там? — поцікавився Бакс.
— Нічого, — відказав лікар. — Витягуйте піджака, поки він сам не вийшов. Та заберіть і його торбинку.
Мене витягли з машини, немов лантух з картоплею. Тоді підхопили під руки й понесли до дверей лікарні, обіч яких стояла машина швидкої допомоги. Крізь повіки я завважив марку авто, на якому мене привезли, й номер. За кермом сиділа пристойна з виду рудоволоса жінка, а на задньому сидінні — кругловидий чоловік років на сорок з ріденьким волоссям. Якби не знав, ніколи б не вгадав, що це за люди.
Ксилантій з Баксом поклали мене на лаві в фойє, а тоді підійшли до жінки-реєстраторки.
— На Куяльнику підібрали, — сказав Бакс. — М’ать перегрівся на сонці.
Тим часом з другого поверху спускалася бригада "швидкої" — лікар, санітарка й водій.
— Що сталося? — запитав чоловік у халаті й білій шапочці, — напевне, лікар.
— Та ось, добрі люди привезли з Куяльницького лиману. Кажуть, на сонці перегрівся.
— Нам уже треба бігти, — сказав Ксилантій і поспішив до дверей.
— Е-е! А записати! — погукала жінка, але вони вже були на вулиці.
Чоловік у шапочці й халаті підійшов до мене і помацав пульс.
— Живий? — сказав, помітивши, що я розплющив очі. — Що сталося?
— Мабуть, на сонці перегрівся, — відказав я.
Він уважно подивився на моє обличчя.
— Герпес, — мовив. Тоді запитав: — Давно це у вас?
— Десь із місяць…
Якийсь час лікар рахував мені пульс, а потім зауважив:
— Та вроді нічого такого… Як ви себе почуваєте?
Перш ніж відповісти, я підвівся. Ніщо не виказувало, що я лише мить тому перебував у дивному стані. Тільки гуділо в голові й боліло передпліччя в місці уколу.
— Та вроді нормально, — відказав я.
— Вас не нудить? Голова не болить?
— Та ні…
— Ну й, слава Богу. — І до — жінки, що реєструвала: — Запишіть його на нашу бригаду.
Про хворобу знало все моє оточення. Але про те, що я мав намір поїхати до Одесу, не відав ніхто. Навіть сестру я не попередив, що їду. Щоправда, про мій намір було відомо лікарці. Але ж тоді виходило, що телефон прослуховується. Або ж дії мої контролюються кимось на рівні моєї свідомості. Інакше чим пояснити, що та сила, яка мене переслідувала, знала, де я?
Справжній сезон полювання на мене розпочали перед вальпургієвою ніччю. Доти у мій бік косували тільки представники недавно ще всесильної, а тепер такої, що занепадала, земної звірини. Та відтоді, як на зміну газетним публікаціям вийшла друком моя перша книжка про апокаліпсис, я зазнав на собі дію їхніх окультних агентів. А почалося те дев’ятого квітня минулого року, коли я мав зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку університету. Перед тим я поставив організаторам умову, що на зустрічі не буде сатаниста, який працював в університеті. То був письменник, точніше — член Спілки, який виступав проти християнства, як проти суто "гебрейської", за його словами, віри. Якби, крім переконань, у сатаниста не було ще комплексу навісніння, самовпевненості і, зрештою, брутальності, то на те можна було б не зважати… Він усе-таки з’явився. Звісно, не заради полеміки, а щоб зірвати зустріч. Я подивився на професорку, яка мала вести зібрання, і вона, пам’ятаючи нашу домовленість, підійшла до викладача, з яким товаришував сатанист, і про щось із ним перемовилася. Той подався з зали, прихопивши з собою товариша. У залі сиділо з півсотні людей, але жоден на те не звернув уваги. Крім жінки, яка увійшла разом із сатанистом і сиділа в останньому ряді… Наші погляди зустрілись і я звідав потік нечуваної ворожості. Це тоді я довідався, що в мені живе звір. Він стрепенувся і вже не я, а він дивився на ту брунатну особу. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб приборкати його в собі.