Я підвівся й пішов до шинквасу. Коли ж поставив на стіл пляшку горілки й закуску, Мусієнко сказав:
"Такі люди, як Руденко, слів на вітер не кидають Напевне, ви й справді щось відкрили…"
Наша розмова відбулася десь за півроку, як побачила світ моя книга про число звірини. Пам’ятаючи цю розмову, я, щойно вона вийшла друком, надіслав її Руденкові, хоча особисто з ним і не був знайомий. Відповідь надійшла десь за тиждень. Не наводитиму її, бо вона надрукована у другому томі моїх езотеричних досліджень "Пророцтво четвертого звіра: Даниїл" у розділі "З листів до автора".
Тим часом було вже далеко за полудень і мене раптово охопив голод. Я знайшов у собі сили ще раз зануритись у воду та змити з обличчя грязьову маску, і вже тоді розправився з бутербродами, що мені загорнула була сестра. Здалося на мить, що то не Я наситився, а голодний звір у мені. Його ж — звіра й пойняла спрага і я, підкоряючись інстинктові, одягнувся й поспішив до дороги, де мав бути лоток з напоями. Ішов навпрошки, тим слідом, яким недавно утікав "кілер" і над яким ще вгадувалися пасемця чорноти.
РОЗДІЛ 2
Автобус стояв біля першого корпусу курорту "Куяльницький лиман" і від’їхав, коли я був кроків за сто від нього. Наступний мав прибути за годину і мені нічого не залишалося, як шукати авто, котре підвезло б на вулицю Чорноморського козацтва, де ходив міський транспорт.
У приватному червоному легковику, що вивозив з лиману людей, вже сиділо двоє чоловіків, крім водія. Я сів на заднє сидіння, де був один із пасажирів, і тієї ж миті, невідь звідки, з’явився четвертий і плюхнувся обіч мене. Водій увімкнув запалення, машина рвонула з місця, а мене раптом пронизав гострий біль від уколу у праве передпліччя. Я встиг побачити у люстерку заднього виду червоні, немов рубін, очі пасажира, що сидів поруч з водієм, і кудись немовби поплив.
Це не була втрата свідомості. Мене, здавалося, розділили навпіл, точніше відокремили плоть від душі. Непритомним було тільки моє тіло. Я ж усе бачив і чув. Водієм виявилася жінка. Вона видивлялася на мене в люстерко заднього виду, а потім навіть обернулася і подала голос:
— Що в нього з обличчям? Чи не зараза якась?
Озвався чоловік, що сидів поруч з нею:
— Нє пущай вєтри. Ти ж до нього не доторкалася. Коли здамо його замовникові, продезінфікуєш салон. Хлоркою…
— Дістань пакет з бардачка, — зажадав пасажир, який зробив мені укол.
Бандит з рубіновими очима витяг з панельного ящичка целофановий мішечок, у якому виявилися чотири пачки стодоларових купюр і коробочка, у якій був шприц з прозорою рідиною. Сусід жінки-водія перерахував кожну пачку.
— Все правильно. По куску на брата. — Він подав по пачці тим, що сиділи обабіч мене, пачку запхав собі в кишеню і пачку віддав жінці, яка сховала її в пазуху.
— А чого ти не скористався цим шприцом? — запитав червоноокий.
Замість відповіді той, що сидів праворуч від мене, зажадав:
— Дай-но його сюди.
Отримавши коробочку, він довго розглядав рідину в шприці з голкою, на якій був чохол, та зрештою закрив її.
— Я в такі ігри не граю, — сказав. — Домовленість була, що ми доправимо живцем цього піджака. Що ми й зробимо. — Поміркувавши, додав: — Де гарантія, що тут, — він постукав пальцями по коробці, — не отрута? А це вже мокруха.
Озвалася жінка:
— Авжеж, Костю… Цьому кентові ранувато ще на бесхайм. Чує моє серце, що він ще даруватиме жінкам утіху.
— Ну, ти ж, Ритко, і ЩЕ!
— Що таке ЩЕ? — поцікавилася жінка-водій.
— Лярвище, — незворушно пояснив чоловік з рубіновими очима.
— Дякую, Баксе! Мені досі ніхто не казав таких приємних слів, — усміхнулася жінка.
Тим часом авто проскочило світлофор, який уже сигналізував про закриття шлагбаума, переїзд і невдовзі виїхало на магістраль, яка вела до Пересипського мосту.
Далі їхали мовчки аж до світлофора перед Пересипським мостом. Коли ж рушили на зелене світло, озвався той, що вштрикнув мені укол:
— Тут — праворуч. Припаркуй біля третього стовпа. Ні далі, ні ближче. Саме біля третього… Вони під’їдуть по… — він покосував на моє безживне тіло, — по товар.
Стояли хвилин десять, але жодне з авт, що проносилися мимо, навіть не мигнуло правим поворотом. Першим озвався Бакс:
— Костю, скільки хвилин діють твої… — він затнувся на мить, а тоді сказав: — ліки?
— Маємо ще двадцять п’ять хвилин, — відказав мій сусіда праворуч.
Тісний простір салону став ще тіснішим від тривоги. Ніхто не озивався. Праворуч того місця, де ми стояли і де мене мали здати замовникові, був насип перед Пересипським мостом, ліворуч, з протилежного боку дороги, — скверик, де розверталися трамваї. Там стояв пікап-сміттєвоз, а двоє в червоних жилетках випорожняли в нього урни. Хвилинах по п’яти подала голос Рита:
— Зробимо так: я розвертаюся біля скверика. Чоловіка залишаємо там на лавці. З ним буде Кселантій.
— Ні, — сказав Бакс. — На цьому ось місці залишиться Костя. Ми ж гайнемо та демаскуємо машину. Це недалеко. Тут є одна спокійна вуличка…
— Гаразд, — сказав Костя-Лікар. — Але пам’ятайте: хвилин за двадцять піджак опритомніє.
Лікар вийшов, а машина помчала у бік автовокзалу. За кілька хвилин вона гулькнула у безлюдний провулок і зупинилася за півсотні кроків від перехрестя. Бандити вискочили й познімали та повкидали в салон накладні номерні знаки, а тоді заходилися обдирати червону клейку плівку з дверей, крил і даху. Хвилин за п’ять це вже був білий автомобіль з іншими номерами. Швидкість, з якою вони те виконали, свідчила, що їм таке проробляти випадає не вперше. Коли вже сіли, озвалася Рита:
— На той випадок, якщо замовник не з’явиться, чоловіка треба відвезти до лікарні.
— І що ж ми там скажемо?.. — поцікавився Бакс. Тоді додав: — Ми залишимо його на лавці, там, де ти казала, і викличемо швидку.
… Лікар хвилювався. Він вскочив у машину й наказав гнати на Ярмарочну.
— Але ж ми не виконали… — зауважив чоловік, що сидів ліворуч від мене.
— На Ярмарочну, роз таку вашу!… — гарикнув Лікар.
Скоро машина увійшла в потік авто, що рухалися до Пересипського мосту. Хвилинах по десяти "лікар" наказав повернути у вуличку ліворуч і їхати аж до залізниці, уздовж якої був довгий гаражний кооператив із металевих гаражів. І тут прозвучав уривок із якоїсь мелодії. То озвався мобільний телефон у нагрудній кишеньці Лікаря.