"Хто вас сюди запрошував?" — ладне було зірватися з моїх вуст.
Це сказав би не я а звір, у загривок якого увіп’ялися мої пальці.
Був кінець вересня і жінка прийшла в сукні зі щільної тканини. Згадалися слова доньки Замули про одяг їхньої осінньої гості. Тепер сукня на ній була з червоного оксамиту, який мінявся, поблискуючи від кожного руху дебелого тіла, виказуючи в ньому потужну енергетику. То було дивне поєднання хтивості й агресивності. Мій погляд на мить спинився на декольте, яке відкривало щонайменше половину грудей, і я завважив на лиці Бамбули щось схоже на кокетування; шкіра з чорним пушком над верхньою губою здригнулася. Їй і не втямки було, що я до її принад був абсолютно байдужий, а дивився, бо шукав у між грудді малюнок ока, як у астралки з мого сну. І раптом від неї поширився дух копанки. "Та не має запаху копана земля! — переконував я себе. — І глинище, з якого колись дістали немовля на ім’я Ліліт, також було без запаху. Все це мій психічний комплекс, хай йому грець".
Пауза, поки жінка йшла до крісла й сідала, і яка тривала якихось п’ять секунд, видалася мені довгою. Бамбула ж її й порушила:
— Ви укладаєте антологію прози… — звернулася до мене. — Я ось принесла оповідання…
"Хто ж це їй сказав, що сьогодні засідання правління?" — майнуло в голові.
Я пояснив, що антологія прози формується тільки з прозаїків. Як і антологія поезії формувалася тільки з поетів. Такі правила розробило правління і затвердили загальні збори.
— Так зробіть виняток для мене, — мовила буденно Бамбула.
Члени правління переглянулися, очікуючи, що я скажу.
— Бачите, коли укладалася антологія поезії, то жоден з прозаїків, котрий пише цілком професійні вірші, до неї не потрапив. У той же час у нас є поети, що видавали прозові книжки, але вони не увійшли до антології прози. І що ж ці колеги скажуть мені — упорядникові, побачивши ваше, пробачте, новоспеченої поетеси, оповідання в антології прози?
— Та що це за закони такі… — мовила Бамбула, тамуючи обурення.
І тут подав голос Костянтин Костюченко. Він звертався до Бамбули:
— Моє серце, я нещодавно видав повість, ну, книжку…
— І досить грубеньку… — зауважив Куценко.
— То таке діло… — скромно промовив Костюченко, пригладивши сиву бороду. — Я ж міг би також напроситися в антологію прози… А що вже казати про Михайла Сергійовича? У нього кілька романів. Але він відомий більше як поет…
— Нікудишні правила, — знову Бамбула.
"У неї розум, який не визнає правил" — згадалися слова куховарки Явдохи.
— Алісіє, — озвався Бусол, — ви щойно стали членом Спілки. Доробок ваш — я його читав — куций і, пробачте, непевний. Станете чи не станете письменницею, це ще як Бог дасть. Адже запасу часу, я маю на увазі ваш вік, у вас немає. Ви — літня вже початківка, до того ж з’явилися нізвідки. Якби упорядник узяв в антологію якийсь із ваших прозових творів, то він зробив би вам погану послугу. Я це кажу як редактор антології. — Бусол кивнув на великий стос паперу, що лежав у мене на столі. — Тут відібране все тільки краще з доробків майстрів прози. І який вигляд мала б ваша прозова саморобка на тлі отого всього?
Рожеве, вигуляне, обличчя Бамбули стало сірим. Раптом я, ні — мій звір, побачив, як від неї відділилося сіре пасемце, схоже на туман, і окутало Бусола. Якусь мить словникар сидів у тій туманоподібній субстанції, а потім туман зник. Але сам Бусол, його піджак, сорочка, як мені здалося, побілішали, ніби полиняли.
— Та чого там… — почувся голос поета, який дорікав, що я його не друкую. — Пані Бамбула енергійна, творча… Надолужить і, гадаю, прислужиться Спілці.
Підняв руку Задорожний, просячи слова.
— Пробач, Алісіє, — сказав він, — ти, мабуть, не знаєш: у нас є правила писані й не писані. Писані ті, що — в Статуті Спілки, не писані, ті, про які просто знають і без крайньої потреби не порушують. Одне з них — на засідання правління приходять тільки члени правління і ті, кого запрошують. З твоїм проханням ти могла б звернутися до упорядника особисто, тим паче, що він же й голова організації, у будь який день, а не саме в цей.
І знову від Бамбули відділилася хмарка сірого туману й накрила Задорожнього. Але тільки накрила, а не вкутала, як Бусола. "Отже, в Олега на неї — імунітет, — майнуло в голові. — Він, який ще недавно її підтримував, уже розкусив, що воно таке".
Тим часом тему антології було вичерпано, але переходити до теми звітно-виборчих зборів у присутності сторонньої я не наважився. Попросити ж її покинути приміщення теж не вважав за коректне, тому сказав:
— Оце і все, про що я вас сьогодні мав поінформувати…
Письменники стали підводитися. І тут Бамбула витягла з торбинки пляшку горілки і згорток. Війнуло часничним запахом кров’яної ковбаси.
— Гонорове товариство, — озвалася вона, — тут у мене трохи є…
Письменники, хто вже був біля дверей, повернули.
"Ця баба, схоже, мене ігнорує".
— Друзі, — озвався я, — сюди скоро мають прийти вчителі. І що вони тут побачать? Гадаєте, після такого вас запрошуватимуть на зустрічі зі школярами?
Бамбула нічого не сказала, натомість повкидала в пакет гостинці й вийшла. Двоє, у тому числі й ображений поет, подалися за нею. Я покликав Бусола, підрівняв стос з оригінал-макетами і розповів, що словник синонімів уже в друкарні і що там усе профінансовано. В кінці додав:
— Ти вхопився за останній щабель драбини, яку хтось наказав підняти.
Бусол помовчав; по його вилицюватому обличчі не можна було вгадати реакцію на почуте. Минуло кілька секунд, як раптом у нього здригнулася нижня щелепа, а з очей викотилися дві сльозини. Він довго не озивався, мабуть, соромлячись своєї слабкості. Нарешті, опанувавши почуття, мовив:
— Друже, синонімічні гнізда до цього словника я збирав сорок років. Якщо відверто, я вже й не сподівався…
— Гонорару не буде, ти ж знаєш.
— Та грець з ним, про що ти кажеш!
— Але ти отримаєш в рахунок гонорару триста примірників словника. Рештою семистами будуть комплектовані всі бібліотеки області.
Словникар закрив обличчя руками, а коли по часі відкрив, то воно стало немовби кам’яним. Якби не сліди від сліз, можна було б подумати, що в чоловіка неприємності. Він уже зовсім опанував себе.