… Жінки запрошували на борщ, але я відмовився. Вони висіли з машини біля воріт інтернату, проте їхній клопіт залишився зі мною. Чи не вперше, мабуть, наважилися сказати те, про що знали, але нікому не оповідали, остерігаючись стати посміховиськом та й, напевне, боялися Фросьчиного прокляття.
Почуте від жінок скидалося на звичайну заздрість. Алісія-бо справді "цвіла і пахла" у той час як її колишня однокашниця Віра здавалася змарнілою. "Але ж стара… — майнула думка. — Нащо їй вигадувати? А головне, навіщо було Бамбулі давати мій телефон директорці сиротинцю, якщо за нею — Бамбулою такі гріхи тут числяться? Прагнення "зареєструватися" в альма-мата поважною особою? Це можна зрозуміти. Не передбачила вона тільки мого спіткання з жінками з обслуги інтернату. Тим часом мені не давали спокою почуті від Явдохи слова "чорна вдова". Я їх уже десь зустрічав. І тут згадав читане: таким "даром" володіла поетеса Анна Ахматова (Горенко). Усі її коханці рано чи пізно помирали після спілкування з нею. А Гумільову вона в серцях напророчила смерть від кулі в голову. Невдовзі почалася революція сімнадцятого і його справді пострілом у голову вбили більшовики".
Я вже виїхав на центральну трасу, яка вела до міста. Побільшало транспорту, що вимагало особливої уваги. Але фрагменти зустрічі з жінками, круча, де люди глину беруть, час від часу відволікали увагу від дороги. І раптом прийшло в голову, що ім’я Фросина вже чув від доньки Замули і матері Голембіовської, але тоді не надав тому значення. За їхніми описами це була та ж сама жінка. У свідомості став висновуватися ланцюжок із моїх спостережень і зустрічей з Бамбулою. Щоправда зустрічі були епізодичними і в пам’яті вони поставали укутаними в якийсь темний серпанок. Я знав: вона, щойно ставши членом Спілки, уже встигла побувати в гостях у кількох письменницьких родинах. Всюди співала господарям "многая літа", і декому з них це особливо подобалося. Дехто казав, що такої активності не завадило б і мені. Але найпохмурішою стала згадка про мого звіра, який у присутності новоспеченої письменниці раптом виникав, ні — спрацьовував як датчик на загрозу, ніби вона була персонажем моїх астральних снів.
РОЗДІЛ 11
Останнім часом дедалі частіше з’являється відчуття, що довкола мене щось коїться. Це щось — не тільки діяння людей. Точиться змагання за мене — мешканця земного світу. Протистоять одна одній дві сили — лиха, яку я викрив, і світла; змагаються два князі, один з яких посланець Бога мого племені. Хто переможе — важко сказати, бо сили у них майже рівні. На матеріальному плані буття моменти невидимого двобою проявляються то у звершенні мною чогось задуманого, то невидима рука перетинає дорогу і я опиняюся перед опущеним шлагбаумом в кінці важкого і тривалого шляху, перед самою наміченою метою, але подолати шлагбаум не здужаю. Виникає думка: а навіщо? Адже цей шлях можна було пройти весело і легко… Так я думав, виходячи з кабінету начальника обласного управління культури — жінки, яка сприяла мені у виданні книг Голембіовської, Замули, антології поезії, книжок молодих літераторів, та й моєї п’єси. Це була освічена особистість, яка опікувалася не тільки культурою краю, а й літературою. Тепер вона сказала, що якась невидима рука в уряді заборонила обласним управлінням культури виділяти кошти на комплектацію бібліотек книжками місцевих авторів. Жінка ще казала про ново впроваджену тендерну систему, з чого я зрозумів тільки те, що антології прози мені найближчим часом не видрукувати. Порадила шукати спонсора. У мене не було жодних причин сумніватися в правдивості її слів. Під кінець нашої розмови вона повідомила і приємну новину. На видання синонімічного словника вже переказані кошти в друкарню. Мені ж оминути "шлагбаум" до звітно-виборних зборів годі було і сподіватися. Куцих моїх заощаджень також не вистачило б на видання книги в чотириста п’ятдесят сторінок. Це був суттєвий удар, який не спромоглася відвести від мене світла сила.
Помітивши поміж членів правління поета, котрий мені колись дорікав за те, що я видав книжки покійних Голембіовської й Замули, а не його збірку, я передумав інформувати про словник Бусола, який був уже в друкарні. Він такі речі сприймав боляче. Надто його засмутив вихід у світ тому Замули. "Мені що, треба вмерти, аби ти й мене видав?" — дорікнув він. Мої слова про те, що живі рано чи пізно ще побачать свої книжки, а от творчий доробок мертвих може бути втраченим, на цього письменника враження не справили. Він дивився на грубий том у твердій лискучій палітурці і на його обличчі було знати майже дитячу кривду. Образа його була б справді справедлива, якби не ситуація, що склалася. Творчій людині переступити через егоїзм часом буває просто неможливо.
Тим часом гомін стихав і письменники вже стали поглядати на мене. Із дев’яти членів правління прийшло шестеро, поміж них і Бусол, який приніс чималий стос оригінал-макетів антології прози, яку я давав йому на редагування. Крісло заступника навпроти було порожнє. Я, уже в котре, завважив, що ніколи не бачив, щоб Бусол з’являвся тоді, коли тут сидів мій заступник.
— Колеги, — сказав я, підсунувши до себе стос із оригінал-макетів, — це антологія прози. Тут усі без винятку прозаїки, які колись творили у нашому краї. Планував видати її до звітно-виборних зборів, але, на жаль, ситуація змінилася…
Я оповів усе, як є і враз завважив, що обличчя прозаїків спохмурніли. У час, коли надрукуватися стало украй проблематично, вони розраховували побачити себе бодай в антології, яка до того ж планувалася як навчальний посібник для шкіл. Пожвавішало тільки лице у поета, який колись дорікав мені. Він знав як ніхто, що ситуація не на мою користь. Не знав тільки одного, що я сам мріяв передати владу, а тільки не знав кому.
Раптом прочинилися двері і увійшла Бамбула. Привітавшись, вона попрямувала до крісла мого заступника, хоча за столами було ще з десятка півтора вільних стільців. У руках тримала целофановий пакет. І тут у пам’яті постало почуте від мами Голембіовської, доньки Замули і з оповіді жінок в інтернату. Водночас стрепенувся звір, якого досі в мені не було знати. Тим часом Бамбула опустилася в крісло — природно, ніби сиділа в ньому завжди, і подивилася на мене жовтими в чорну цяточку очима. На мить здалося, що погляд її пройшов крізь мене, крізь стіну і торкнувся числа вісімнадцять — номера на фасаді будинку. Враз я відчув проекцію того числа у себе на спині і жар, якби там випалювали тавро. Звір у мені шарпнувся, але я встиг стиснути його за карк — сильно, як тоді, на межі сну, коли на мене насідали астральні покручі.