— Значить, повертається ваш товариш? Тепер ще знайти Учителя — і все буде гаразд…
— Учитель тут, — пролунав знайомий голос. Учні так і заклякли від несподіванки.
З-за скель вийшов Сонцезір. Він був живий і неушкоджений. Обличчя його випромінювало радість і ніж-ність, хоч тінь тривоги позначалась у погляді.
Учні кинулися до нього, навперебій почали обнімати його, жадали пояснень. Він одбивався жартівливо від них, сміявся.
— Зачекайте. Все поясню. Спершу познайомте мене з цією прекрасною жінкою. Хто вона? Без скафандра — в безповітряному просторі? Спочатку — космічні справи, а потім — власні, земні.
Минуло небагато часу. Кільканадцять хвилин. Але в ці хвилини ввійшли такі події, для яких вистачило б в інших світах хіба що мільйони років. Сонцезір узнав історію Білої Зірочки. Космослав вийшов з корабля, встиг обнятися з друзями і прийняв у серце докірливо-радісний погляд Мирослави. Вслід за Космославом з "Райдуги" з’явилися три постаті в скафандрах.
— Сини Великої Матері Зірниці, — пояснив Космослав. — Я зустрів їх на Європі. Вони зуміли вижити в предковічних умовах майже півстоліття. І провели багато цінних досліджень.
У повній тиші підійшли вони — троє непокірних, мужніх, прекрасних. Прекрасними були їх худі, поста-рілі обличчя, їх вогняні очі, їх спокійні рухи. Вони не говорили нічого. Вони лиш любовно оглядали постаті юних дітей Землі, ніби не могли повірити в те, що сталося.
І в тій тиші пролунав гармонійний голос Білої Зірочки:
— Скоро, скоро звільниться Полум’яне Серце від своєї важкої ноші. Я відчуваю, що ваше людство неда-леко від Блакитної Зірки. Любов і Єдність визначає ваші вчинки і дії. Недалеко той час, коли ви станете Гранді-озною Симфонією Людств, де в чудовому поєднанні зіллються всі багатобарвні особливості цивілізацій. І хто зможе з тієї симфонії виділити хоча б один звук? Все буде єдиним. Я залишаюся з вами, буряні, неспокійні сер-ця!
Кораблі летіли до Землі. Перший вів Сонцезір, другий — Біла Зірочка.
Троє синів Великої Матері спочивали. Вже сповістили на Землю про велику радість: після півстоліття блукань па дикій планеті славетні діти Землі поверталися в лоно людства. Знали також про появу в системі Бі-лої Зірочки — посланниці високої цивілізації.
Планета готувала урочисту зустріч.
Л учні сиділи тісним кільцем навколо Сонцезора і не могли повірити, що все залишилось позаду: пусте-льна планета, самотина, відчай і тісна печера.
— Це і був Великий Іспит, — тихо говорив Сонцезір. — Ви витримали його. Я був недалеко, в спеціаль-ному підземному сховищі, приготовленому попередніми космонавтами. Я знав про ваші дії і про вчинок Кос-мослава. Він теж витримав Іспит, тим більше що врятував синів Зірниці, але…
— Я знаю, — сказав Космослав. — Я збагнув. Мені не хотілося ризикувати життям друзів. Але в цьому був своєрідний егоїзм.
— Ти правильно зрозумів, — ствердив Сонцезір. — Навіть героїчний вчинок може бути негативним, як-що він диктується почуттям винятковості того, хто йде на цей подвиг. Треба завжди пам’ятати про це.
Але все гаразд. Мені не страшно випускати вас у далекі світи. Ви — справжні діти Полум’яного Серця, як сказала прекрасна мандрівниця Біла Зірочка. Повернемось на Землю, вас обійме Велика Матір, благословить на нові шляхи, і тоді ви вже самостійно виберете завдання, без Учителя. Все попереду: Безмежна Дорога Вдос-коналення, Боротьба, Любов, Блакитна Зірка. Все — у ваших руках, у полум’ї ваших сердець. Нема перешкод, нема такого хаосу, який би не подолало Вогняне Серце. Вперед, мої любі учні, грядущі учителі нових поколінь, до нових обріїв, в нові світи, в Безмежність!
ЕПІЛОГ
Шумить грізно білий потік Аккема. Стрункі кедри і модрини завмерли над ним, заслухались.
Мерехтять зірки. Теплим вогнем сяють вікна аудиторій. Там друзі, соратники. Незабаром всі вони поки-нуть гостинні простори Алтаю, близьку серцю стареньку Землю. Політ у нові світи. Тепер уже не пробний, не іспитовий. Тепер уже по-справжньому.
Але куди? Досі ще Сонцезір не сказав нічого. Мовчить Велика Матір.
Зоря тривожно зітхнула. Схилилася до потоку, зачерпнула води, ковтнула. Зуби защеміли від холоду, за-те в грудях прокотилася приємна хвиля свіжості.
Між деревами з’явилася висока тінь. Швидко наблизилась.
— Де ти, Зоре?
Він, Ясноцвіт. Нарешті. Жаром спалахує серце, праше назустріч йому.
Висока постать зовсім поряд. Він несміливо простягає руки. Вона кладе свої долоні на його. З неба слі-пуче вдаряє блискавиця, перламутровим, райдужним полум’ям осяває виднокіл! А може, не з неба? Може, то полум’я об’єднаних Сердець?!
Все одно! Древні абстракції любові, вислови славетних людей, пояснення старших — все стає в світлі осяяння конкретним, прекрасним і простим. Нема двох, нема розрізненого, нема розділеного! Є одне-єдине По-лум’я. Що з того, що палає воно на різних місцях? Суть його — одна.
— Ясноцвіте…
— Зоре…
— Мені здалося, що минула вічність. Чому ти так довго?
— Прибула Велика Матір.
— Зірниця? — вражено прошепотіла дівчина.
— Вона. Ось чому я затримався.
— Тоді ходімо. Я хочу бачити її.
— Зачекай, Зоре. Вона вже пішла спочивати. Завтра зберуться всі, і тоді ти почуєш незвичайні новини.
— Вже відомо? Ясноцвіте!
— Відомо, Зоре.
— Куди ж, як? Говори.
— Я подробиць не знаю, ластівко моя. Тільки головне. Ти пам’ятаєш легендарний політ героїв давнини Марії Райдуги та Івана Заграви?
Дівчина ясно всміхнулася.
— Аякже. Пам’ятаю, друже. Зірка Тау Кита. Планета Усо. Химерні істоти щоа. Там зараз нащадки Загра-ви та Марії. І ще деякі вчені.
— Все так, — сумно сказав Ясиоцвіт. — Але на планеті хаос. Великий задум порушився. Необхідна до-помога.
— Як? — не стримала вигуку Зоря. — Невже ми…
— Ми, — підхопив юнак. — Велика Матір пропонує послати нас. Учитель згодився. Якщо згодні ми.
Дівчина мовчки сильно потиснула руку товариша. Він відповів їй усмішкою.
— На Усо буде створено Фортецю Знання. Ти розумієш, яке щастя — допомогги еволюції іншої плане-ти?!
— Коли ми летимо?
— Не так швидко, — похитав головою юнак. — Я ще не все зрозумів. Через кілька днів ми вилітаємо в Гімалаї.
— Чому туди?
— В Інститут Думки.
— Невже правда? Там, де Ріона та Буревій? Сонячні Мандрівники?