— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!
— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.
Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.
— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.
— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.
— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.
— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.
— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.
— Тихо, — махнув рукою Віора.
Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тін-ню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:
— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!
— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив то-варишів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрад-ник!
— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужи-ла людина. Чи ти забула уроки Учителя?
— Друзі, — м’яко сказав Ясноцвіт. — Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правиль-но і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!
— Що, друже.
— Твоє серце підозрює Космослава у зраді?
— Ні, не підозрює, — щиро озвалася Зоря. — Я не вірю в це.
— А твоє, Віоро?
— Ні, Ясноцвіте.
— А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?
— Ні! Ні!
Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.
— Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.
— То й чудово, — сказав юнак з радісною посмішкою. — Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.
— Дякую вам, друзі, — пролунав тихий голос Мирослави. — Дякую за все.
Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями — вольова, ясна і спокійна, як завжди. Яс-ноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:
— У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумува-ти? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми — воїни труда. Так нас учив Сонцезір.
— І ми не самотні, — підхопила Мирослава — Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.
— Зорі дивляться на нас, — радісно додала Горлиця. — То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно суму-вати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невиди-ме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.
— У нас є руки і воля, — твердо сказав Віора. — Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми при-стосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.
— Тоді до праці, товариші мої, — сказав Ясноцвіт. — Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо брат-ство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?
— Так, як сказала Горлиця, — впевнено промовила Зоря. — Краще не скажеш. Зоряне Братство!
ХТО ВІН?
Все було наче у сні.
Нереально. Несподівано.
Задум зрів у глибині душі, і навіть Мирослава не знала про нього.
Чи мав право Космослав діяти так? Чи могло його серце виправдати рішучий вчинок?
Він одганяв, сумніви, не бажав аналізувати і синтезувати. Він просто діяв.
"Райдуга" стартувала з Ганімеда і стрілою помчала в простір. Космослав не дивився вниз, в оптичні отвори, щоб не бачити випадково всюдиходів, на яких товариші шукали Учителя. Ніщо не повинно ставати йо-му на заваді. Ніякі умовності, ніякі сентиментальні почуття. Вперед, вперед!
Ганімед залишився далеко внизу, він перетворився на жовтувато-сіру кулю. Збоку мерехтів величний Юпітер, спереду виростали зелені та білі диски інших супутників. "Райдуга" летіла до одного з них.
Над ним сліпучо блищав покрив густих хмар. Супутник поволі обертався.
Європа. Дивна планетка. На ній відкрито життя. Є киснева атмосфера, рослини, тварини. Є мілководні моря, озера, ріки. Температура така, як на помірних широтах Землі. Там можна знайти їжу і притулок. Там мо-жна переждати, поки не прийде допомога з Землі.
Допомога! А чи буде вона?
Треба перш за все покладатися на власні сили. На себе! Не обтяжувати інших. Взяти найбільший вантаж. Тільки таким уявляв собі Космослав справжню людину. Тільки тоді можна дивитися з гордістю в лице товари-шам, людям, Учителю.
Учителю? Що з ним? Чи знайдуть його друзі?
А втім, невідомо, чи вважають його тепер другом? Навіть Мирослава. Що вони думають про нього?
Скорботне обличчя подруги виникло в уяві Космослава. Вона дивилася в глибину серця його суворим поглядом. Не треба, Мирославо! Не дивись так! Я не міг інакше. Чуєш?
Силою волі відігнав Космослав видіння. Хай що буде!
Наближається Європа, блискавично мчить корабель, входить у спіраль посадки.
Ось він пробиває густі хмари, поринає в їх непрозору глибінь. Космослав вмикає інфрачервоні та граві-таційні очі "Райдуги". На екранах — поверхня супутника.
Пливуть гад кораблем широкі мілководні моря, звиви гір, рівнини.
Корабель повертається дюзами вниз, повільно падає на берег моря.
Погляд Космослава падає на пульт. Він хутко проглядає дані приладів. Робоча рідина майже закінчилась. Навіть для старту з Європи її не вистачить.
Острах війнув над його серцем. А що, коли нічого не вийде з його задуму? І він залишиться навіки само-тнім серед предковічної чужої природи, далеко від Землі. Адже ніхто не знає, куди він полетів. Друзів ще змо-жуть врятувати, а його — ніколи.
Але Космослав одмахнувся від таких думок, ніби від настирливих комах: "Геть, атавістичне породження! Я не боюся смерті, бо її нема! Є лише вічна заміна старого новим! А якщо гине молода, нова клітина, то, зна-чить, вона порушила якийсь закон Буття".