Ось колонада. Вхід. її хоче затримати хтось. Вона навіть не дивиться на нього. Далі, далі, до Суона. Вона чула про нього, що він читає душу. Хай прочитає її душу. Він зрозуміє, чому вона тут.
Зоря біжить, задихавшись, коридорами. М’які килими скрадають шум кроків. Горять на стінах світляні спалахи. Вони попереджають:
СЕРЦЕ В НЕБЕЗПЕЦІ!
"Я врятую тебе, Серце! Я вже зовсім поряд!"
За нею поспішають кілька людей у білих халатах. Вони махають руками, вони хочуть затримати її. Ще, чого доброго, — вважають її за божевільну!?
Відчиняються двері. Одні, другі. Спалахують тривожні сигнали. Перед нею виростає якась постать. На плече лягає тверда, владна рука.
Зоря піднімає лице вгору. На неї дивляться темні пронизливі очі. Вони допитливо заглядають в саму ду-шу. Золотиться м’яка борідка, здригаються вуста незнайомця, промені біжать в усі боки від очей.
Який він рідний, знайомий! Це, безумовно, Суон. Серце калатає сильно і впевнено. Тепер все буде га-разд.
— Я поспішала, — шепоче вона. — Я була на Місяці… Я почула біль серця…
Суон сяє прихованою внутрішньою радістю. Він робить застережливий жест працівникам, які здивовано з’юрмились навколо, веде її з собою.
Все наче у сні. Апарати, непорушні, як привиди, люди в халатах.
Де вона? Що з нею? Чи вони покажуть його?
Ні. її ставлять в якусь нішу, роздягають до пояса. Вона соромливо щулиться, прикриває долонями ледве помітні груди.
Спалахує матовий екран. На ньому біжить світловий зиґзаґ. Він слабий, повільний, інертний. Він згасає, знову виникає, знову згасає, ніби вогник маленької свічки серед урагану.
Та поряд з’являється інший зиґзаґ. Він пульсує впевнено і сильно. Його амплітуда займає весь екран. Він наближається до того, слабого, зливається з ним, і ось уже нема двох — є один-єдиний голубий струмінь. Він злився, як один потік, і ніхто не відрізнить, не скаже, де імпульс одного серця, а де іншого.
Зоря нічого не розуміє, але душа в неї співає, торжествує, чуттєзнання підказує: вона не помилилася! Во-на вчасно прийшла!
Жвавий рух за екраном, приглушений шепіт:
— "Космічна половина"!
І владний голос Суона:
— Приготуйте Ясноцвіта до експерименту!
А потім вона стояла перед ним — маленька, худенька, напівдівчина, напівквітка — і дивилася в очі Суо-ну — знаменитому на всій планеті вченому. Він не соромився того, що в його очах тремтять сльози. Він любов-но оглядав її, ніби чудо, і вуста його ронили сердечні слова:
— Ти вчасно прилетіла, Зоре. Ми врятуємо його!
БИТВА З ЧОРНИМ СЕРЦЕМ
Її вели мимо лабораторій. Вона втомлено оглядалась, здивовано відзначала, що в Інституті зовсім мало апаратів і машин. І ніби порожньо. Тільки кольори приміщень дуже гармонійних тонів заколисуючі, ласкаві.
Миготіли інтригуючі написи:
ПЕРЕДАЧА ДУМКИ
ЗАПИСИ МИНУЛОГО
ПЕРЕДБАЧЕННЯ ГРЯДУЩОГО
ФІЗІОЛОГІЯ СЕРЦЯ
ЕНЕРГЕТИЧНИЙ АСПЕКТ СЕРЦЯ
Вона нічого не розуміла, тільки відчувала, що потрапила в якийсь казковий, незвичайний світ. Вона зна-ла, що попереду буде щось велике і відповідальне і що їй належить виправдати віру цих чудових людей і перш за все свою власну віру.
Її поклали на м’яке ліжко в блакитній кімнаті. До грудей приклали щось еластичне. Воно охопило її тіс-ними обіймами, зігріло. Суон прикрив її тонкою ковдрою, прошепотів:
— Заплющ очі. Повний спокій фізично. Всі думки — до нього. До того, хто на грані смерті. Пошли йому серце своє, всю енергію його. Ти боєць. Твоє серце — щит. Так зробив він, захистивши Учителя. Так зробиш і ти, захищаючи його.
І ось вона па самоті.
Пливуть голубі хвилі, заколисують.
Ні, спати не можна. Вона на сторожі, вона не повинна допустити ворога до друга.
А втома склеплює повіки, свинцем навалюється на зморений організм, намагається зігнути напівдитячу волю.
Страшним зусиллям Зоря роздирає повіки, дивиться на стелю. Голубий колір кімнати починає мінятися. Він уже зелений. О, вже не зелений, а бузковий. Потім фіолетовий. А тепер вже зовсім чорний. Чому так чорно, страшно? А, зрозуміло! Там іде бій, бій між життям і смертю.
З пітьми з’являється багрова пульсуюча квітка. Вона охоплює поступово всю кімнату. Колір її тривож-ний, зловісний. Повзуть тіні, мерехтять.
І ось вже нема кімнати.
Навколо гори. На обрії білосніжні вершини. Над ними хмари. Хмари навколо. Вони мчать під поривами ураганного вітру, вони то оточують Зорю непроникним саваном, в якому важко дихати, то знову розходяться.
Свистить пронизливий вітер. Холодно.
Зоря стоїть на скелястому виступі. Перед нею прірва. Там глухо шумить невидимий водоспад, там клу-бочиться отруйний задушливий туман.
Чому вона тут стоїть?
А ось чому! За нею печера.
Вона озирається. Заглядає в печеру.
Там горить вогник. Слабенький, ледь помітний вогник.
В його променях — обличчя. Юнацьке ніжне обличчя. Видно воскові запалі щоки, гострий ніс, заплю-щені повіки.
Вона — на сторожі. Вона знає, що грізна небезпека загрожує йому. Той вогник — єдина надія. Не треба дати йому згаснути.
Повзуть хмари. Клубочаться криваві тумани внизу.
І ось Зоря бачить небезпеку. Вона насторожується.
З прірви повзе страховище. Вона знає добре його. Це вічний ворог людей, старий, мільйошюлітній ворог.
Це — Чорне Серце. Скільки людей воно згубило, скільки принесло горя і сліз, зрад і розпусти, брато-вбивства і воєн.
А тепер Чорне Серце хоче знищити друга. Ні, не допустить цього Зоря!
Чорне Серце наближається. Безшумно пересувається воно, чіпляючись за виступи скель. Зоря ясно ба-чить його обриси.
Воно велике — не менше метра в діаметрі, схоже па павука. Навколо слизького чорно-сірого тулуба — безліч рухливих ніжок-щупалець.
Чорне Серце помітило воїна. Воно люто зашипіло, блиснули червоним вогнем його очі, наїжачились вія-лом щупальці-ноги.
Воно готується до битви! Що ж, Зоря не боїться битви!
Поглядом не допускає вона страховище до печери. Чорне Серце боїться ясного погляду Білого Серця. Промені, голубі промені сяють з очей дівчини, обпікають брудний тулуб потвори. Вона корчиться, метається над прірвою. Ось Чорне Серце ховається за каменем. Невже втекло?
Зоря знеможено перепочиває. Вона відчуває, як багато енергії вийшло з неї, щоб відбити перший напад.