Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:
— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.
Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.
Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповіда-льності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться се-ред мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.
Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягу-зом.
Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:
— Зоре! Чуєш, Зоре?
— Чую, — прошепотіла вона.
— Може, підемо? — жалібно сказав він. — Час іде.
— Не хочеться, — зітхнула вона. — Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.
— А були такі люди, — зітхнувши, сказав Добромир, — що хотіли знищити цю красу.
— Що знищити? — не зрозуміла Зоря.
— Зірки. Зоряне небо.
— Нічого не розумію, — знизала дівчина плечима. Вона з цікавості аж підвелася на камені. — Розкажи, що ти маєш на увазі.
— Був такий проект, — почав пояснювати Добромир. — Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення — американський, російський, французький. Як його прізвище — забув. Та це й не має значен-ня. Тоді той проект прийняли серйозно, як науковий, і навіть обговорювали.
— Ну-ну, розповідай, — підохотила Зоря.
— Він, той фізик, запропонував таке. Оскільки Земля використовує тільки нікчемну долю сонячної енер-гії, здійснити проект, за яким можна було б захопити всю сонячну радіацію.
— Як?
— Пошматувати на клапті Юпітер і зробити з нього гігантську сферу, якою повністю прикрити Сонце, а разом з ним і три внутрішні планети — Меркурій, Венеру і Землю. Не пам’ятаю, чи про Марс говорилося, чи ні.
— Для чого це їм? — обурилася дівчина. — А потім, як же жителі Юпітера?
— Тоді думали, що там життя нема, — пояснив Добромир. — Але не в тому справа. Учений та його при-хильники міркували так. На внутрішньому боці сфери можна буде розмістити більйони істот — значить, пере-населення не загрожуватиме Землі. Друге — вся енергія Сонця буде використана для потреб людей.
— Це якесь божевілля, — прошепотіла Зоря. — Навіть подумати страшно. Замкнути Сонце в якийсь ко-впак!
— Ні, дивно те, що проект зовсім безграмотний науково, але він все ж обговорювався серйозно сотнями людей. По-перше, сфера з масою Юпітера була б неминуче розірвана гравітаційними силами і знову поступово об’єдналася б в певні скупчення. А якби навіть не розірвалась, то уявляєш, яке майбутнє ждало жителів такого ковпака? Весь внутрішній простір являв би собою замкнуту систему, яка дуже скоро наситилася б радіацією й плазмою до критичної межі й вибухнула б, як булька.
— Та ні, не в тому справа, — не вгавала дівчина, обурено розводячи руками. — Справа не в науковості, а в напрямку мислення. Це ж дуже погані люди. Вони не мали ніякого розуміння краси. Замкнути людей у космі-чний ящик, закрити від них зірки! Бр-р! Жахливо. Певно, вони були хворі.
— Тоді було багато таких "хворих", — додав Добромир. — З ядерної енергії робили бомбу, винаходи-лись способи передачі енергії на відстань без дротів, а з цього робили "промені смерті", з дослідних ракет — бойові кораблі, з нових хімічних сполук — усякі отруйні гази.
Зоря знову прилягла, знеможено відкинула голову на камінь.
— Навіть вмерти краще під зорями, — тихо сказала вона. — Ось так. І полинути прямо до них, стати од-нією з них.
— Колись була така легенда, — сказав Добромир, — людина, вмерши, стає ангелом — звісно, хороша людина, — а потім її серце сяє, як зірка.
— Гарна легенда, — озвалася дівчина. — Я б хотіла, щоб вона була правдою.
— Ну, це забобони, — зверхньо заявив Добромир.
— Чому? — запитала вона.
— Як то чому? — розгубився він. — Легенда гарна, нічого не скажеш. Але ж стати зіркою — це не солі-дно.
— Ну для чого ж так прямолінійно, — докірливо сказала Зоря. — Я думала, що ти трохи поетичніший. Адже масштаби творчості зростають безконечно. Хіба не так?
— Ну так.
— У Безмежжі є такі могутні цивілізації, які вже не кораблі творять, не ракети, не картини чи симфонії, а цілі світи, планети, квіти на них, нову еволюцію, зірки.
— Ну так… так я згодний, — примирливо озвався Добромир.
— Бач, тобі обов’язково треба розжувати. Ти, мабуть, просто втомлений. Ляж і спочинь.
— Нема коли спочивати. Я вже втрачаю терпець. У нас кисню на дві години.
— Будеш метушитись — більше кисню витратиш, — повчально сказала Зоря. — Краще помовч, більше зекономиш.
Добромир прикусив язик. Звідки в неї така витримка? їй би керівником експедиції бути з таким характе-ром. І буде — це точно!
Хлопець мовчки приліг поряд з нею, задивився й собі на зоряний океан, що оточував двох самотніх дітей Землі грандіозним феєрверком. Велично сяяли блакитно-білі зірки, тривожно миготіли червоні далекі гіганти, серпанком прикрашували вселенське чоло небес прозоро-блакитні туманності Галактики.
В серці Добромира зародився дивний спокій. Він поглянув на туманну кулю Землі. "Десь там, на темно-му боці її, спить мама і сестри. Вони й не гадають, що син їхній і брат лежить на холодній скелі Місяця і жде смерті. Смерті? Тьху, проклята! Чого ти знову страхаєш мене? Соромно. Навіть Зоря, дівчинка, тримається так мужньо, а мені. Мені! Що мені потрібно? Нічого. Коли навіть найгірше — хай так. Тільки одне не можна забу-ти. Сказати кілька слів Зорі. Обов’язково. Давно хотів сказати їх, та не смів. Чому? Хто знає! А тепер необхід-но. А як сказати? Де взяти сміливості? Як вона зустріне мої слова? Якби вона відповіла ласкавим поглядом, словом згоди, тоді б не було небезпеки, печать смерті щезла б з їхнього обрію. Сказати? Скажу. Скажу, що вона єдина моя. Що вона та, з якою йдуть разом крізь Вічність, що вона люба, неповторна".