— Невесела планета, — сказав Буревій.
— Дивлячись для кого, — заперечила Ріона, оглядаючи фантастичний пейзаж. — Для наших тіл — неве-села. А може, тут живуть якісь істоти. Для них це пекло може бути прохолодою. Адже ми не відчуваємо спеки?
— Наші "двійники", — відгукнувся Буревій.
— Все одно. Якісь істоти можуть бути взагалі збудовані так, як наші "двійники". Але пора, друже. Тут нам треба з’єднатись. В один "двійник"…
— В один? — вражено запитав Буревій. — Хіба це можливо?
— А як же? — лагідно всміхнулася Ріона. — Хіба ти не сказав мені, що любиш? Хіба ти не відчув, що ми одне ціле? Хіба ти можеш уявити себе без мене?
— Ні, — щасливо відповів Буревій. — Не можу. Я зрозумів тебе.
— Я жду.
Він ступив до неї. Торкнувся руки. Рука ввійшла в руку. Груди в груди. Серце торкнулося серця. І тоді грандіозний космічний вогонь спалахнув у них, з’єднавши разом два серця в могутнє вогнище.
Не було її, не було його. Було одне серце, одна свідомість, одне бажання.
І те бажання, та воля, сила і прагнення виросли в Безмежжя. Єдина свідомість їхня відчула, що вона все-могутня. Та свідомість підняла спільний "двійник" над планетою і жбурнула до Сонця. Прямо в центр по-лум’яного диска.
Палаючий океан закрив Космос. Насунувся з усіх боків, охопив "двійник" лютуючою плазмою. Об’єдна-на свідомість Ріони та Буревія відчувала, що оптильйони ергів енергії шматують їхню вогняну броню, намага-ються знищити дерзновенного пришельця з маленької темної планети.
Але об’єднана воля сердець протистояла стихії. "Двійник", ламаючи бар’єри розпеченої матерії, прони-кав глибше і глибше в надра сонячної атмосфери.
Десь далеко-далеко, в глибинах свідомості, чи то ЇЇ, чи його, дзвеніло застереження. Воно кликало назад, на знайому, квітучу, улюблену Землю, де так спокійно, де не треба боротися з космічними силами, де не загро-жує палаючий океан. А що, коли гіпотеза Матакрішни химера? А що, коли Сонце ущільнюється до центру, і вони потраплять у такі надра, де температура досягає мільйонів градусів, де страшна енергія ядерного синтезу знищить їх, як хмарку, навіть не помітивши цього.
Але той голос був ледве чутним. То був голос тіла, що залишалось далеко, на Землі. А посланець розуму, серця — "психодвійник", ніби всепереможна стріла, мчав крізь протуберанці, крізь потоки радіації, крізь пруж-ні енергетичні поля все далі й далі.
Напруга збільшувалась. Відчувалася спека. Свідомість їхню оточувало суцільне сяйво. Вогонь і устрем-ління. Вічне прагнення до таємниці — ось що вело їх у калейдоскопі полум’я.
І ось вогняний вихор обірвався. Залишився позаду. Перед ними виник неосяжний простір. Позаду, — там, звідки вони прилетіли, де тільки що клекотіла стихія вогню, — блищала блакитна сфера ніжних тонів. А внизу — майоріли райдужні обриси невідомого світу. "Психодвійник" метнувся туди. Він бачив казкові спле-тіння барв і променів, з яких виникали форми будівель і утворів.
Це був новий світ. Це був Сонячний Світ, Світ Полум’яний. Невидима, плавна, але вражаюча по своїй потужності сила зупиняла "психодвійник", не дозволяла йому наблизитись. Ріона та Буревій посилювали уст-ремління, але годі було.
Чарівний світ залишався внизу. Як фантом. Як химерна мрія. Як марево на обрії в пустелі. Не вистачало енергії, щоб пізнати його, заглибитись у нього.
Та ось раптом хтось метнувся до них з того світу. Перед "пси-ходвійником" виникла гігантська блакитна постать. Не можна було визначити її форм. Ясно сприймалися лише очі, погляд. Ріона і Буревій відчули радісну дружню енергію істоти. В свідомості "психодвійника" відбилося щире вітання Сонячного Брата, який радів дерзновенному успіху людей Землі. У цьому вітанні була велика віра в майбутнє такого Розуму, який не стра-шиться польоту в Полум’яний Світ, у невідоме…
Підійшла остання межа. Свідомість "психодвійника" не витримала напруження Сонячного Світу. її ки-нуло назад, до блакитної сфери.
Замерехтів полум’яний океан. Протуберанці. Чорний Космос з міріадами зірок. Ніжно-зелений ореол Зе-млі… І легка тінь забуття покрила їхню свідомість.
Вони стояли перед Багряном — радісні, урочисті, мовчазні.
— Я ніколи не прощу вам цього, — із сльозами на очах казав Багрян. — Як ви могли? А якби нещастя? Я б не пережив такого. Як ви могли? Як ви сміли?
А вони мовчали, не в силі сказати й слова. Що могли сказати слова про те, що в серці вкарбувалося віч-ними знаками радості і торжества? Про те, що віднині ставало їхнім вічним дороговказом.
Багрян, поглянувши на їхні блаженні лиця, махнув рукою.
— Я бачу, що від вас нічого не доб’єшся. Ви втратили від радості здатність говорити. Хоч скажіть — є там Світ? Матакрішна правду сказав?
— Є, Багряне, — прошепотіла Ріона. — Є Світ Полум’яний. Але хай трохи пізніше. Пізніше. Ми зараз не можемо…
Вони вийшли з приміщення. Тихо, мовчазно пішли в гори. Друзі зачарованими поглядами проводжали їх.
Сяяло Сонце на блакитному небі. Воно щирим золотом, ніжним променем вінчало чола дітей своїх за їх-ній великий подвиг. І співали деодари, шуміли привітально потоки, задумливо лаштувалися в надійну охорону скелі, щоб зберегти, щоб захистити грудьми своїми перших сонячних мандрівників — провісників вогняної епохи людства
Вона прийде. Якщо двоє, об’єднавшись, змогли піднятись до Сонця, то те ж саме зможе зробити Об’єднане Людство. Воно проникне в Полум’яний Світ, до Вогняних Братів.
А піднявшись до них — воно стане такими, як вони. Бо піднятись до Вогню — це значить стати Вогнем.
Частина друга
Вогонь Прометея
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували.
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
ІВАН ФРАНКО
ЩИТ СЕРЦЯ
Пролунав мелодійний звук. То настінний хронометр відзначив схід Сонця.
Самі собою відчинились широкі віконниці. Гірське прохолодне повітря дихнуло в кімнату, запрошуючи до праці.
Учитель Сонцезір встав, хутко одягнувся в робочий костюм — голубі спортивні штани і куртку з корот-кими рукавами. Вийшовши на широку веранду, він завмер на кілька хвилин, повернувшись до сходу Сонця.
Промені світила ковзнули з-за гряди гірських снігів, легким і грандіозним помахом змітаючи з долин за-лишки нічного присмерку. Вершини сліпучо заблищали. Зарожевіли над ними нерухомі хмарини.