Діти Безмежжя

Сторінка 57 з 100

Бердник Олесь

Іронічний голос знущався, лютував, насміхався. А Буревій, зціпивши зуби, вхопив пристрій, примостив його за плечима і подряпався на скелю.

"Я не хочу служити тобі, зневіро! Я довіряю здоровому глузду! Нема межі могутності людського розуму! І те, що я побачив, — суджене людству в майбутньому".

Він сковзався, падав, хапаючись руками за ковзкі чорні скелі. Аби тільки не розбити прожектор. Аби тільки не відмовили батареї.

Ось уже корабель, засипаний зеленкуватими потоками кристалів, далеко внизу. Вирізняється на тлі по-хмурої рівнини таємнича статуя. Буревій переводить дух, спочиває.

І знову далі — все вгору, вгору.

Але досить. Гори залишаються внизу. Звідси буде видно добре…

Космонавт складає батареї в заглибину скелі, міцно прикріплює до них прожектер. Він спрямовує його рефлектором у небо. До Землі. До Сонця. До друзів, які примчать рятувати його.

Він перевірив контакти, кабелі. Затамувавши подих, увімкнув. Потужний блакитний сніп вогню метнув-ся у простір, загубився в ньому.

Буревій полегшено зітхнув. Можна спускатися. Тепер все гаразд. Вони побачать. Вони знайдуть його і корабель.

Він схвильовано поглядає на хронометр. Залишилось півгодини. Скоро. Щось має статися.

Космонавт зупиняється. Поглядає назад. Горить. Палає прожектор! Зеленкуваті кристали відсвічують хо-лодним вогнем. Вся вершина скелі ніби маяк порятунку.

Зненацька з-за скель майнула гігантська зірка. Сяйнула полум’яним хвостом. Раз! Вдруге!

У Буревія потемніло в очах.

Це ж квантовий корабель! О доле! Видіння було реальне. Вони вчасно прилетіли, як і говорила та жінка!

Корабель промчав понад скелями, зник.

Серце космонавта впало. Що це? Невже не бачили? Ні, не може бути! Прожектор яскраво сяє. Його вид-но на тисячі кілометрів у космос.

Буревій спускається по скелі, ковзається, боляче вдаряється об виступи породи. Спокійно. Спокійно! За-раз вони повернуться! Безумовно, вони повернуться!

Він переводить подих. Важко! Чому так важко? Паморочиться в голові, болить у грудях.

Похитнувся, впав.

Розкинув руки, щоб утриматись. Ні, не можна!

Прірва потягла його вниз. Тіло безвільно котиться додолу, ламаючи друзи кристалів, здіймаючи хмарки зеленого пилу.

"Тільки б не було пробоїни в скафандрі", — майнула остання думка.

Шар дрібних крижинок м’яко прийняв його в себе. Тіло космонавта глибоко занурилось у прохолодну кучугуру. Він вже не бачив корабля, який, повиснувши над рівниною, потужними вибухами стартових двигунів звихрював мерехтливий покрив планети, не знав, що група друзів поспішає до зруйнованого корабля, орієнтуючись по променю прожектора.

Зірки сплелися в барвисте мереживо, закружляли, оточили Буревія тісною спіраллю. І та потужна спіраль владно потягла його в прірву забуття.

КВАНТИ ЧИ ДУМКА?

Марилися Буревію космічні простори. Тільки були вони не чорні, а ніжно-блакитні. І зірки здавалися не далекими, гігантськими сонцями, а близькими й рідними людьми.

Мчить він між планетами в супроводі дивовижної, багатоголосої мелодії, мчить між зорями. І дивно, що не потрібно йому ні ракет, ні апаратів. Просто так летить, силою бажання свого.

Назустріч йому одна зірка, друга. Спочатку вона здається йому пульсуючою вогняною квіткою серед не-бес. А потім, коли він підлетів ближче, побачив, що то знайома людина. Ось Вогневик. Ось покійна мама. Ось друзі по школі — Юрко, Рамат, Юліана. І в кожного на грудях палає квітка. Ба, то не квітка, а серце. Зорі — це ж серця людей! А він досі не знав того. Як чудово, як прекрасно. Треба буде обов’язково розповісти людям Зе-млі про таке диво. Вони всі страшенно зрадіють, що зірки — не кулі розжареного газу, а теплі і рідні всім розу-мним істотам серця.

А ось ще одна зірка-серце. Це дівчина. Чим вона знайома? Звідки? Ніколи не бачив такого серця, а воно здається найближчим, невіддільним від серця Буревія.

Палає її серце. Ніби пелюстки троянди, рожевіють вуста. В свідомості Буревія звучать ніжні слова:

— Як довго я чекаю тебе. Хоч і прекрасно в небі, серед інших зірок, але ж ти один-єдиний. Прийди, влий твій вогонь до вогню мого серця. Будьмо одним серцем.

Буревій щасливо засміявся. Так ось в чому таємниця кохання? Так просто, так чудово. Злити два серця в одне.

Він розкрив обійми, щоб ринутись до рідного серця. Але раптом гримнув оглушливий грім. Навстріч йо-му виросли чорні кам’яні громаддя, тонкі зеленкуваті голки кристалів готуються вп’ястися в його серце. Зникло рідне таємниче серце-квітка. Замість нього гігантське темне обличчя. Він знає те обличчя. Де він його бачив? Гори. Широка рівнина. Далеке Сонце. Подих пустелі. І статуя. Статуя Невідомого Брата. Очі його поринають у безодні Космосу, Шукають розгадки віковічної таємниці. Це він став на дорозі Буревія, він промовляє до нього владно, суворо:

— Не поспішай, Брате. Не так легко. Не так просто. Тільки жертвою ти здобудеш право стати Єдиним Серцем. Тільки самозреченням. Тільки великим подвигом. Тільки вогняним спалахом всіх сил духу. Ти зрозу-мів?

Вістря кристала пронизало серце Буревія. В одну мить зникло все: статуя, Космос, зірки. Біль тіла жбур-нув дивні видіння в безодню, закликав його до життя…

Він застогнав. Поворушився. Почув грубуватий голос:

— Нарешті. Та вставай, вставай! Ніколи хворіти, чуєш? Буревій розплющив очі. На нього дивилося зна-йоме обличчя.

Хто це? Ну, звичайно, Вогневик! Звідки він? Як? На Плутоні? Тільки тут не Плутон… Він без скафандра, навколо стіни невеликої каюти, за широкою спиною Вогневика оптичний отвір. І за ним — розсипи великих зірок. Він у каюті корабля. Він у польоті. Але чому ж він нічого не знає?

Вогневик сміється. Його оранжеве волосся смішно майорить над високим масивним чолом, ніби полум’я. Прозорі очі м’яко обнімають обличчя Буревія. І чути грубуваті слова — Вогневик завжди приховує ніжність під удаваною грубуватістю.

— Проспав. Все проспав. Ех ти, ледащо. А тепер очуняв — і дивуєшся. А нам з тобою скільки мороки. Шукати його серед снігів Плутонових. Витягати. Нести. Думаєш, легко?

Буревій, зовсім отямившись, радісно посміхається. Підводиться:

— А ти все такий же… Бугай рудий. Ніякої етики.

І раптом, згадавши, де він був недавно, злякано кинувся до товариша, стиснув, ніби кліщами, руку: