Можна було б дуже швидко побудувати деякі машини, але я, подумавши, вирішив не поспішати. Хай во-ни йдуть шляхом еволюції без стрибків. Хай засвоять перші ступені цивілізації. Надмірне насичення зовніш-ньою могутністю могло дати й негативні наслідки.
Але досі все було гаразд. У головному городищі держави вже існувала школа. Там я збирав найбільш та-лановитих дітей щоа і розповідав їм про світ, про його будову, про етично-моральні норми розумної істоти. Я розповідав їм про переваги єдності і про шкідливість ворожнечі. Я говорив їм про безмежність світів, про розу-мних істот на інших планетах, про досягнення людської цивілізації, яка вже посилає сипів своїх до далеких зі-рок, щоб допомогти таким, як вони, істотам швидше подолати перші ступені розвитку.
Разом з тим я безперервно думав про долю Марії. Підсвідомо я був переконаний, що вона живе, шукає, бореться. Я відчував інколи образи її уяви. Особливо ввечері, коли заходив Усо. Тоді повторювався весь час один символ — висока вежа. Я спочатку не розумів, до чого йдеться, чому вона посилає такий образ. Але час приніс розгадку.
Ми зустріли таку вежу на березі моря. Вона була змурована на попелищі якогось стійбища щоа. Я з хви-люванням і невимовним почуттям щастя читав висічені на камені слова: "Коханий, я жду тебе".
Вона таки жива. Серце говорило правду. Та чи й могла вона бути мертвою — моя надія, моя віра, моє майбуття?
Ми рушили вслід за тими вежами. Я посилав щоа на всі боки, щоб дізнатися, де ще є подібні мурування, намагався визначити, куди йти. Одного разу Друг заявив, що напрям веж збігається з напрямом до тієї місцево-сті, де лежить ракета. Це принесло мені велику втіху.
Минали місяці, роки.
Нам заважали зливи, грози. Напади диких діа. Незадоволення напівдиких племен, які приєднались до пас. По кілька місяців доводилось возитися з непокірними, роз’яснювати, заохочувати їх великими подарунка-ми, інколи демонструванням могутності.
Коли нарешті все налагоджувалось, велетенська лавина племен рухалася далі, посилаючи вперед розвід-ників. Я мріяв розшукати Марію, ракету і побудувати перше велике поселення, де можна було б чекати нової експедиції з Землі. Те місто стане бастіоном знання на Му, вогнищем еволюції.
Друг розглядав виднокіл, думав, перевіряв свою інформацію. Одного разу він сказав мені:
— Щось змінилося. Досі все було гаразд, а тепер ні. В моїй інформації нема цієї місцевості. Тут була рів-нина, а тепер застигла лава.
Справді, перед нами височіла гряда вулканів. Дорогу перегороджували потоки лави, хаотичні нагрома-дження базальтів.
Ми довго йшли в обхід. Напевне, за ці роки відбулося багато геологічних катаклізмів, які змінили пей-заж. Потім, знову ми натрапили на вежі, залишені Марією.
Я був невимовно щасливий. Коли щоа відпочивали по тимчасових притулках, я приходив до вежі і цілу-вав букви, вибиті її рукою. І в такі хвилини я відчував її серце в собі, я був поряд з нею, знав, що страшні роки мук і страждань, випробувань і творчості — це лише прелюдія до великих, чудових звершень.
Та ось раптово, тоді, коли вже було зовсім недалеко до мети, великий похід щоа зупинився. Сталася ка-тастрофа, яку я передбачав підсвідомо, якої завжди чекав і боявся.
"НЕБЕСНА ВЕЖА"
(З блокнота Марії)
…Вже три роки, як я знайшла "небесну вежу". Ми побачили першу автоматичну ракету Землі, а не кора-бель нової експедиції, як я думала спершу.
Це принесло велике розчарування, але й велику радість. Адже в ракеті було багато апаратів, була енергія, припаси, які адресувалися розумним істотам зустрічних планет, зразки земних виробів, харчі, фільми, книги, вбрання і безліч потрібних наукових і побутових речей.
Туара з племенем супроводжував мене до ракети. Тут ми застали інше плем’я, яке поклонялось "небесній вежі". Вони зустріли нас вороже, не допускали до свого "храму", але після демонстрації сили — я променем вібратора зрізала одразу кілька велетенських скель — пропустили нас.
Після довгих розмов з Туарою вони пом’якшали. І тепер уже поклонялися мені і Васильку — Дитині Не-бес.
Для мого сина все було цікавим, незвичайним, чарівним. Він бігав по всіх коридорах, закутках, сідав за пульт управління, натискував кнопки. Але я заборонила йому так робити. Я боялася, щоб він чогось не пошко-див.
Василько плакав, сердився, довго не міг заспокоїтись. Але я пояснила йому, що "небесна вежа" повезе нас додому, до рідної Землі. А тому не треба псувати її. Хай син спочатку виросте, вивчиться, а потім вже буде керувати "небесною вежею". Після цього Василько заспокоївся.
Минав час. Я уважно вивчала систему корабля, користуючись великим інформаторієм, де було зосере-джено все: бібліотеки, схеми всіх вузлів корабля, вказівки для можливих пошкоджень і багато іншого.
Мені важко було розібратися в усій складності апаратів. Адже я не була підготовлена так універсально, як Іван. Та мені хотілося одного — зрозуміти і опанувати систему зв’язку. Ех, якби хоч слово з рідної Землі! Або передати їм!
Тим часом ішли роки. Я по-справжньому почала вчити Василька. Він жадібно вивчав мову, читав худож-ні книги, дивився фільми про життя Землі, студіював фізику і математику, доступну для п’ятнадцятилітнього віку. Він зачаровано спостерігав картини земних подій, величні споруди, геніальні утвори мистецтва, прекрасні обличчя людей, яких він ніколи не бачив.
Нарешті я збагнула систему зв’язку. Вона діяла автоматично. У певні періоди, коли на небі видно було невеличку зірочку — рідне Сонце — антени корабля починали рухатися, слідкуючи за ним. Треба лише ввімк-нути апаратуру і слідкувати за екранами.
Ми проводили час у капітанській каюті, з напруженням ждучи бодай якого-небудь сигналу з простору. Але все було даремно. Тихо шепотів ефір, потріскували якісь розряди, екран прорізували яскраві спалахи. Але сигналу від рідної системи не було.
Ось і зараз Василько чергує біля апарата зв’язку, а я пишу ці спогади. Я втомилася ждати. Ждати кохано-го мужа, ждати вісті з Землі. Я втомилася і не приховую цього. Мені важко. Але я чесно признаюся перед со-бою, перед своєю совістю: дай мені нове життя, і я повторю все спочатку! Тільки так… Тільки так!