У неї народиться дитина. Житель нової планети. Ніби невидима доля посилала їй чудовий знак. Вони не загинуть на планеті Му, вони посіють тут сильний, могутній корінь, який дасть нову цивілізацію.
Марія тепер береглася, не ходила далеко від притулку. Плоди їй приносив вірний Туара, дивуючись, чо-му повелителька так мало рухається. Одного разу він запитав її:
— Ма-ора… Ти лежиш… Ти не ходиш… Чому?
— У мене буде дитина, Туара, — сказала Марія. — Скоро.
— Дитина? Що це?
— Маленький щоа. Розумієш?
— Маленький щоа. Я знаю. Ми теж ідемо в печери, коли настає час нових щоа. Це гарно. У нашого пле-мені вже буде два повелителі небес. Ти, Ма-ора, і твій маленький щоа — Дитя Небес.
Марія слухала його, вдячно всміхалася. Так — це справді буде Дитя небес. Весь Космос буде його вітчи-зною. Яким він буде? Який матиме погляд на світ, народившись у Безмежжі?
Минули місяці. В неї з’явився син.
Вона його назвала Васильком.
Щоа раділи, святкували знаменну подію. Носили Марії плоди і солодке коріння.
Син кричав, смоктав молоко матері, дивився синіми оченятами на сяйво Тау Кита, на блискотливі зірки. Йому було байдуже, як звалися зірки, планета, істоти. Для нього все було єдиною природою, яка пестила його, годувала і давала досвід для розуму.
Коли Василько підріс, Марія вирішила рушити в мандри. Важко сподіватися, що в ущелині між горами Іван знайде їх. Вихід тільки один. Іти по планеті, залишаючи після себе якісь помітні знаки…
Вона мандрувала разом з племенем. Щоа з радістю згодилися на це. Покровителька мала могутні сили.
Вона захищала їх від нападу хижих діа, які не раз викрадали маленьких щоа, вона витесувала із скель ка-мені для притулків, вона вчила їх новим словам. Тому вони, не роздумуючи, будували за її вказівками велетен-ські вежі скрізь, де плем’я зупинялось на стійбище.
На головній плиті Марія вибивала ВЧВ кілька слів: "Коханий, я жду тебе".
Туара одного разу запитав:
— Для кого ми робимо це, Ма-ора?
— Я жду ще одного посланця, Туара. Це для нього ми залишаємо знаки. По них ми зустрінемось…
— І тоді щоа будуть ще могутнішими, — радів Туара.
— Так, тоді ви станете сильнішими.
Марія, вирушаючи від потоку, захопила з капсули все, що можна було: хронометр, кілька блокнотів, фо-тоапарат, портативний магнітофон.
Вона занотовувала всі події, фотографувала рослини і трави, тварин і щоа. Вона записувала на магнітну стрічку мову істот, голоси тварин. Вона визначила добу, яка рівнялася двадцяти годинам Землі, відрегулювала універсальний хронометр. І, нарешті, Марія почала проводити щовечірні передачі думки, адресовані Івану.
В перші місяці нерідко на неї нападав відчай, приходила апатія. Зневіра точила свідомість, хотілося не-буття. Але поступово Марія ввійшла у ритм праці, творчості. І тепер як далеко всі небезпеки! Вона вистояла у щоденній боротьбі. Вона гаряче вірила тепер, що все здійсниться, як задумано.
Туара тривожно ворушиться, щось гомонить. Біля нього в темряві постать щоа.
— Що там, Туара? — запитує Марія.
Кругла голова Туара просовується в отвір. Він радісно каже:
— Це втікач з полону. Він був з ворожим племенем. Він був далеко. Він каже, що бачив у великому лісі вежу. Таку, як ставимо ми. Тільки більшу.
Марія схопилася з ложа. Серце забилося боляче, защеміло.
— Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?
— Не з каменю. Ті, чужі щоа, казали, що вежа спустилася з неба. Вона блискуча. І гладенька. Я й поду-мав, що то твій товариш — Посланець Небес.
Сльози підступили до очей Марії. Вона закам’яніла на місці від несподіванки, а ураган думок уже завих-рився в мозку, бурхливо породжуючи надії, радість, нові сподівання.
— Туара! Він знає, де це? — ледве стримуючись, запитувала вона. — Він знайде дорогу?
— Важко, — сказав Туара. — Але знайде. Це далеко. Та хіба нам страшно? З нами ти, Ма-ора. З нами Дитя Небес. Нам не страшні діа, нам не страшні урагани і зливи. Ми підемо з тобою, Ма-ора. Ми знайдемо не-бесну вежу.
— Дякую тобі, Туара, — схвильовано сказала Марія. — Васильку, вставай! Вставай, синочку!
Син бурмотів щось уві сні, відбивався ніжками. Марія сміялася і плакала, загортала його в покривало з шкіри хижого діа.
Що ж воно? Звідки? Невже нова експедиція? Так швидко?
Що б там не було, а це радість. Велика радість і надія!
Вперед. Тільки вперед. Там світло, там зустріч, там посланець розуму рідної Землі.
ПЕРШІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ МУ
(З блокнота Заграви)
…Отже, несподівана зустріч з роботом, з Другом врятувала мене.
Далі все було незрівнянно легше, ніж раніше. До мене повернулася впевненість, віра у перемогу, віра в зустріч з Марією.
Розумні істоти одразу ж визнали моє старшинство, мій авторитет. Повний послух їхнього бога був най-кращим доказом моєї могутності. Я почав жити серед них, збудувавши з допомогою Друга тимчасовий приту-лок.
Перш за все я вирішив познайомитись ближче з істотами, або щоа, з їхньою мовою. Без них я не міг нічо-го зробити — ні мандрувати по планеті, ні шукати Марію, ні навіть вирішити проблему харчування. За Друга я не боявся: він був розрахований на використання будь-якої енергії — сонячної, грозової, атмосферної, ядерної. Але про себе треба було потурбуватись. Я спробував десятки різних плодів і трав, деякі з них були їстівними.
Я вивчив нескладну мову щоа, подружив з вожаком, який у перший день хотів принести мене в жертву "богу". Його звали Луакон. Він був дуже добрий і мудрий щоа. Коли я згадав якось про нашу першу зустріч, він дуже хвилювався.
— Щоа не знали, — казав він. — Щоа думали, як краще. Вони хотіли переконатись. Твій блискучий слу-га був нашим повелителем. Ми принесли тебе, щоб знати, що він скаже. А він мовчав. Ми думали, що він бажає твоєї смерті. А потім він звільнив тебе. І ми побачили, що ти божество.
— Гаразд, гаразд, — сміявся я. — Я ж не гніваюсь на вас, Луакон. Тільки не називай мене божеством. Краще зви Наставником. Я не вождь, не бог, а вчитель. Я буду вчити вас. Для цього я й прибув до вас.
— Звідки, Наставнику? — запитував Луакон.
— З іншої планети, друже.
— З іншої Му?
— Так, Луакон, з іншої Му. Вона далеко, біля іншого Сонця, або Усо, як ви звете.