— Нічого, нічого, — заохотив Гримайло. — Згадайте що-небудь.
— Гаразд. Дозвольте зосередитись…
РОЗПОВІДЬ ДРУГА
— Нас було кілька чоловік. Я не пам’ятаю, ким була я. Мої супутники — прекрасні, могутні люди. Ми — в гігантському кораблі серед простору.
Навколо — туманності. Хаотична матерія. Завдання — створити новий світ. Це був науковий експери-мент Земних Академій. Я згадую, які завдання стояли перед нами. Перевірка космогонічних гіпотез про розви-ток матерії, про утворення планетних систем, походження обертання і багато-багато іншого, тепер не зрозумі-лого мені.
В нашому розпорядженні були туманності, тобто речовина, і необмежений резервуар енергії — навко-лишній простір. Пам’ятаю, що тоді ми вже вільно використовували Праенергію, тобто потенційну енергію Ва-кууму, Світового Поля, Єдиної Субстанції Буття.
Керівник експерименту, великий вчений Яснозір зібрав пас перед початком роботи. Був короткий обмін думками. Згадую лише одне, що основною рушійною силою творення була психічна енергія, енергія думки.
Нащадки знали, що думка матеріальна, що це потужна енергія, споріднена з усіма іншими радіаціями, починаючи від радіо і кінчаючи гама-променями. Думку навчилися передавати на відстань, конденсувати її енергію, спрямовувати, використовувати для формування речовини в космічних масштабах. Для цього було побудовано гігантські апарати, що працювали на енергії резонансу. Ви знаєте, про що йдеться. Одна рота сол-дат може завалити міст, молекулярна вібрація мініатюрного ультравипромінювача може зруйнувати планету, якщо буде співпадати амплітуда коливання.
Отже, далекі нащадки уміли користуватися явищем резонансу в космічних масштабах. Імпульсом була думка, творчою речовиною — Туманності, Поля, Вакуум…
І ось почалося творення.
Це було грандіозне видовище. Я й тепер яскраво згадую саме цю мить.
Наші кораблі-станції — їх було дуже багато, кілька тисяч — розлетілися з центральної космічної матки — корабля. Вони координувалися на відстані з центрального пульта, а керувалися дуже досконалими кіберне-тичними пристроями.
Станції упродовж досить довгого часу вишикувалися в галактичному просторі кільцем діаметром у кіль-ка мільярдів кілометрів. Тоді пролунала команда. Ми спостерігали на екранах дальновидіння вражаюче видо-вище.
Під впливом невидимих імпульсів потужної енергії згустки космічної туманності потяглися до центра грандіозного кола. Вони завихрилися, поволі приходили в обертовий рух. Неуявні розумом маси речовини зітк-нулися в страшному ударі. Мені здавалося, що зупинився час… І ось серед простору спалахнуло сліпуче сяйво. Ми знали, що там народилося нове сонце, центр нової планетної системи, створений генієм Людини.
Таня замовкла. В залі, за дверима веранди, почувся шум.
— Там щось трапилося? — запитала вона.
Двері відчинилися. З’явилася в сутінках робітниця будинку Фрося. Вона вибачливо сказала:
— Я вже дрімала, коли воно дзвонить. Кажуть, що з Москви. Якогось Заграву. А в нас такого нема.
— Це мене, — схопився Іван.
— Не знаю. Космонавта. Може, й вас. То йдіть же, бо дуже терміново, кажуть…
— Пробачте, Таню, — скоромовкою сказав Заграва. — Я швиденько. Якщо можна — зачекайте…
— Гаразд, гаразд! — загримів академік. — Зачекаємо. Тільки ви хутчій! Чуєте ж, які дива розповідають-ся. А що ж буде далі?..
Іван протиснувся між людьми, побіг слідом за Фросею через залу, заскочив до кабінету. Хто ж це там? Чому? Невже Учитель?
В трубці чути теплий подих, старечий голос:
— Добрий вечір, Іване. Пробачте, що турбую.
— Здрастуйте, Учителю. Що трапилося?
— Відпочинок твій закінчується, друже. Негайно виїжджай.
— Невже прискорили?
— Так. І ні слова більше. Жодної години. Ти розумієш?
— Розумію, Учителю. Я зараз!
Іван поклав трубку, пішов назад. Як же так? Несподівано. А втім, це радість! Велика радість! А в серці — хвилювання. Іван відкрив двері на веранду. Люди запитливо дивляться на нього.
— Друзі, — тихо сказав космонавт. — Я їду. Негайно. Товаришу Лисиця, ви дасте мені машину? До центру далеченько.
— Ну що ви! Ну як же! Біжу…
— Іване! — тихо озвався Гримайло. — Туди? — Він поглянув па зоряне небо.
Заграва відповів мовчазним кивком. Тепло поглянув на Таню Райдугу.
— Жаль, що не дослухав. Дуже жаль.
— Вам нема чого жалкувати, — сказала вона. — Ви самі йдете на таке велике творення. Масштаби мен-ші, може, але дорога найбільшого генія починається з колиски…
— Щасти вам, друже, — схвильовано сказав Сум.
— Ми будемо посилати вам ясні думки! — пролунали вслід слова Тапі.
О чудова жінка! Краще не скажеш на прощання. Він чутиме, він відчуватиме у просторі тепло сердець мільйонів простих людей, він знатиме, що за ним слідкують, його ждуть вірні, хороші, друзі в усьому світі.
Машина рушила.
"…Прощайте, друзі! Так мало я був поруч з вами і так багато перейшло через наші серця! Прощайте, друже Гримайло… Ваша машина часу — вогняні двері у грядущі віки. Прощай, малесенька Маню, пуп’янок Людини, ти будеш жити в Космічній Ері, яку відкриваємо ми, ти розквітнеш такою красою, про яку навіть бояться мріяти наші сучасники.."
Мимо біжать сосни, дуби. Тануть в імлі ночі легкі тумани. Парує земля, дихає запахом трав і квітів. Шо-фер озирається, схвильовано каже:
— У небо, друже?
— В небо…
— Я вітаю вас. І коли будете там, серед зірок, знайте: простий шофер теж серцем біля вас.
— Спасибі, друже.
Як просто, як чудово… Все сплелося докупи, в єдиний нероздільний потік. Квіти і Зорі, Земля і Небо, Людина і Безмежність.
Де кінець? Його нема… Вічний, невпинний процес пошуків, розвитку. Велике Прагнення до Єднання, до Краси.
Краса — всюди. В Еволюції, в творіннях великих художників, у народній пісні, в польоті ракети, в дер-занні учених, у радісному пориві маленького хлоп’яти, який простягає рученята назустріч зіркам, прагнучи об-няти їх, як рідних братів. І так воно є, так буде! Всесвіт — наша домівка, зірки — наші Брати!
Час наступає, Людина виходить на вселенські дороги, і вістря думок її запалює серед Безмежності нові світи, нові планетні системи.
Так буде! Буде так!!!
Ради цього й він, Іван Заграва, виходить на неосяжні Космічні Дороги…