— У вас американська самовпевненість! — у тон йому відповів Гримайло. — Заходьте, готуйтесь до ма-ндрівки в майбутнє. І залиште тут, на веранді, свій репортерський характер.
Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зі-тхнув, пригладив рідке волосся.
— Ну що ж, я готовий.
Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула голо-вою.
Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примар-ним сяйвом антени — приймачі енергії.
— Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері.
— Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно…
— Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка.
— Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..
— Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде!
— Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!..
Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:
— Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…
— Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну?
Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?
Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.
— Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.
Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.
Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.
— Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.
— Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!
— Як зрозуміти вас?
— Я розповім.
— Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум,
— Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна.
— Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте.
— Дозвольте подумати, — заявив Нойс.
— Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надру-кують!
— Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж…
Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.
Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсиль-ніше запам’яталося останнє…
Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:
— Пора!
Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилював-ся.
Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.
Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.
Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обе-режно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в гли-бокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана — і я вдруге побачив шефа. Він сказав:
— Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!
Я тихо промовив слова подяки.
— З богом! — востаннє озвався шеф.
Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.
Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.
Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять ко-раблів стартували успішно.
Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.
Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…
— Який вантаж? — не стрималася маленька Маня.
Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:
— Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…
— Який?
— Атомні бомби!
Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: "А що я вам казав?"
Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:
— Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супу-тник Місяця…
— Чули, чули! — вигукнув Шум. — І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в не-бесах!
— Хлопче, більше спокою, — зауважив Гримайло.
— Спасибі вам, — поклонився Нойс. — Я скоро закінчу. Слухайте далі…
Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супу-тника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.
Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа — не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…
— Не треба! — раптом закричала Маня. — Не треба, чуєте?
— Донечко, що з тобою? — пригорнула її мати до грудей. — Заспокойся…
— Що не треба, дівчинко? — схвильовано запитав американець.
— Не треба… натискувати кнопку, — захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотили-ся по її щоках. — Ви неправду кажете… такого не було!