Вона одразу й побігла, а тітка Федора покликала Діму та Риту, вивела їх швиденько за хату:
— Біжіть же, дітки, отакечки, через леваду та в степ. Там і побудьте, поки я за вами прийду.
І вони, вхопившись за руки, побігли: спершу бадиллям, потім пірнули у соняшники. Перехопилися знайомою кладкою через річечку, захлюпотіли болотом і, мокрі по шию, заляпані тванню, вибралися на сухіше. Не подерлися одразу ж угору, а звернули, правіше, в ярок, і це врятувало, бс тільки вони в нього пірнули, як на тому ж болоті з’явились постаті німців: брали село в суцільне кільце. Діти бігли все далі й далі, аж поки, знеможені, впали на землю.
Лежали, захекано дихаючи, а від села вже доносився лемент. Лемент ставав усе голосніший, чутно було жіночий плач і крик дітей, сердиті вигуки німців; потім враз затріщало, заляскотіло, понад Дімою й Ритою тоскно щось застогнало, тьохнуло раз і вдруге.
— Що це?— спитала налякано Рита, і Діма шикнув:
— Мовчи! — він уже знав, що означає той тріск, і дивився не на сестру, а в бік села.
Там з’явилися спершу прозорі димки — багато димків, наче всі хазяйки затопили в печах; вони піднімалися все вище і вище, гусли й чорніли, зливаючись докупи, аж поки важка руда хмара, вся у вогняних відблисках, повисла над селом. Хмара повільно розтікалася вшир, наповзала на степ, ось уже і ярок наповнився запахом гару, аж стало дряпати в горлі, а людські голоси змовкли зовсім,— ревіла натомість худоба, відчайдушно кудкудакали кури. В селі ще пострілювали, але не так густо, згодом загули машини, той гул почав стихати, віддаляючись, і коли він затих зовсім, Діма наказав сестрі сидіти на місці, а сам почав видиратися на крутий схил яру.
Вже сіло сонце, у яру потемніло. Діма хапався за рідкі кущики трави, щоб не сповзти вниз, а Рита, уперта, вже пихкотіла позаду: вона нізащо не одстала б од брата. Тільки Діма не обертався до неї, не лаяв,— не до того було,— а дерся все вище і вище, і коли врешті видерся, то й побачив одразу село.
Там, де ще недавно стояли хати, тепер лютився вогонь. Море вогню, малого й великого, тьмяного і яскравого, темно-червоного й жовтогарячого, колихалося в усіх кінцях села. Вогні то зливалися в суцільні сліпучі озерця, то розпадалися на окремі стовпи, витанцьовували над садибами, похитуючи задимленими головами. Час від часу то в одному, то в іншому місці вибухало, вогонь там ураз присаджувався до землі, мов налякавшись, а догори густим роєм здіймалися іскри, розліталися вусебіч, мов палаючі комахи, повільно згасали.
Село конало в тому вогні, тихо і німо. Не чутно було ні голосів, ні плачу, все наче вимерло, і це було найстрашніше. Діма посунувся донизу, зіпхнув туди й Риту, і вони просиділи в яру до ранку.
Коли ж зійшло сонце, пішли в село.
Не було вже ні хат, ні сараїв, ні повіток. Двори чорніли згарищами, сизі дими ще струмували повсюди, запах чаду й ще чогось канудливого в’ївся, здавалось, і в землю. В Діми зашуміло, задзвеніло у вухах, та й сестра стала скаржитися на біль голови, але він уперто йшов уперед — до тітки Федори, яку обов’язково мав розшукати, що б там не трапилося.
Тітка Федора лежала посеред двору, між згорілою хатою й згорілою клунею. Від хати залишилася тільки задня стіна й піч, уся геть у сажі, од повітки — купа обвугленого дерева й попелу; але не до них були прикуті Дімині очі, а до тітки, яка лежала на спині, обличчям до неба, лежала так непорушно й застигло, що Діма, який до цього набачився мертвих, зупинився мов укопаний.
— Тьотя вбита...
Рита змовкла, приголомшена, бо вона теж уже знала, що то значить: "убита", але їй усе ще не вірилося, що тьотя лежить мертва, адже вона була такою доброю до них! Рита подумала й звернулася до брата:
— Можна, я тьотю погладжу?
Діма мовчки кивнув головою.
Рита підійшла до непорушного тіла, обережно погладила її обличчя, швидко повернулася до брата:
— А лобик у тьоті хол одни й-холодний.
— Пішли! — буркнув Діма, відчуваючи, що він от-от розплачеться. І вони залишили село...
Далі ми бачимо їх уже біля Дніпра, на лугові, порослому таким густим, переплетеним верболіззям, що дикому кабанові продиратися крізь нього, а не людині. Бачимо, як вони пролазять крізь ті хащі, яким кінця-краю немає, як грузнуть у кучугурах піску, як плутаються й падають у високій рогозі, що ріже, як ніж, як обходять безконечні озера, як плачуть по черзі, а то і разом, бо є ж, урешті, межа людському терпінню! Бачимо їх, застиглих од страху, бо щойно під їхніми ногами проповзла чорна гадюка, і їм одразу здалося, що довкола аж кишить од гадюк. Бачимо, як Діма ламає лозину, посухішу й потовщу, і, озброївшись нею, молотить направо й наліво перед тим, як ступити вперед.
Врешті ми бачимо їх, до краю змучених, вже над Дніпром, на крутому високому берегові, як вони спускаються потім донизу і довго ходять понад водою, не знаючи, що їм далі робити: річка ж така величезна, а вони обоє такі перед нею маленькі.
Вони б, може, отак і бродили берегом цієї великої ріки до самого вечора, і заснули б коло неї, лігши прямо на землю, бо давно звикли спати на твердому, а може, і повернули б назад, хоч хто зна, чи вдруге й наважилися б продиратися крізь жахливі ті лози... А може, отак десь, серед широкого лугу цього, й сконали б од голоду, бо не мали ж із собою і крихітки... Могло б статися, коли б Діма, який ішов попереду, не натрапив на дві дошки, збиті докупи.
Це були, власне, й не дошки, а довгі квадратні бруси, збиті навхрест уже меншими дошками. Хто їх збив і для чого, навіщо пустив на воду, Діма не став ламати собі голову, а побіг одразу ж до того своєрідного плоту.
Дошки були до половини затоплені, вони вже давно, мабуть, пливли річкою, однак коли Діма ступив на них ногою та натиснув, вони ледь гойднулися.
— Це човник?— спитала зацікавлено Рита.
— Човник,— буркнув заклопотано Діма: він усе товк ногою в пліт, не наважуючись ступити на нього.
— І ми покатаємось на ньому?
— Покатаємось.— Діма врешті став обома ногами — пліт і не думав тонути.— Давай сюди руку.— Звів обережно сестру на середину дощок, посадив на верхню.— Сиди й не рухайся, бо ще перекинешся у воду!