— Діти не сплять?— бо тітка Федора не мала од сестри таємниць.— А я їм гостинця принесла.
Це були або пиріжки з сиром чи квасолею, або вареники з картоплею, або пишні пшеничні млинці з сметаною: війна Ще не встигла обдерти людей, тож і тітка Олена мала поки Що хліб та до хліба. Простягала гостинці, припрошувала:
— їжте, голуб’ята, та поправляйтеся!
І, дивлячись, як вони їдять, журно зітхала:
— До чого ж вона, ця війна, вас і довела: кості та шкіра!
Діма і Рита чесно з’їдали гостинець, тітка Олена ж тим
часом вступала в розмову з сестрою: була не менш балакуча, аніж тітка Федора.
Найчастіше перемивала кісточки якомусь Хомі — далекому родичеві. Яку він прикрість завдав обом жінкам, Діма не знав, бо сестри його кляли в основному за те, що Хома зараз веде себе не по-людському: кругом горе, а він наживатися надумався. На людських сльозах. Жене якусь самогонку та й дере за неї...
— Кажуть: хату нову буде ставити.
— Та щоб же його пнем поставило!
Покінчивши з Хомою, сестри заводили мову про інше. Найчастіше про них, про Діму та Риту, розмовляли пошепки, щоб діти, мабуть, не почули, але шепіт їхній був такий голосний, що Дімі особливо й прислухатися не треба було.
— І що ж ти думаєш із ними робити?— занепокоєно питала тітка Олена.
— А що — хай живуть. Якось уже прогодую.
— Та я не про те, я про інше: як узнають. Повісять тоді й тебе разом з ними...
— А мо’, й не повісять... А дітей я не буду виганяти з хати. Що я — звірюка?
Діма слухав той шепіт, і йому хотілося обійняти тітку Федору, поцілувати її, як цілував колись маму. Й він одного разу не витримав: підійшов до тітки, погладив їй руку — на більше на зважився.
Може, вони отак і прижилися б у тітки Федори, і називали б її з часом не тіткою, а матір’ю, і росли б у неї, як рідні син та дочка, бо немало в той час отаких осиротілих дітей потрапляло в чужі сім’ї та й знаходили собі нових батьків; може, тітка Федора отак коло них і зістарилася б, і видала б Риту заміж, а Діму женила б, і діждалася б онуків, і була б усіма ними шасливою, бо серце жіноче тільки дітьми й живе, аби не військова німецька частина, та ще й, на лихо, есесівська, яка зупинилася постоєм у їхньому селі.
Досі всі ті частини проходили мимо, по шосе, що лежало звідси за добрий десяток кілометрів, війна теж прогуркотіла тією бруківкою, не зачепивши села, а цих нечиста завернула сюди.
Починався цей день ясно та гожо і не віщував нічого лихого. Та воно, може, нічого й не скоїлося б, аби командир
отієї есесівської частини не здумав зупинитися в хаті вчительки, яка мала єдиного сина чотирнадцяти років, котрий, як більшість тогочасних дітей, з початком війни тільки й марив потрапити на фронт — воювати фашистів. Він навіть бігав з товаришем на шосе, під час відступу наших, щоб пристати до якоїсь військової частини, але їх ніхто, звісно, не взяв, і хлопці повернулися мов у воду опущені. Потім, коли фронт відкотився на схід, той учительський синок часто бігав у степ і часом щось приносив — під полою чи за пазухою: багато військового майна тоді валялось довкола,— а що його цікавила тільки зброя, то нещасна мати стала знаходити то приховані патрони, то затвор од гвинтівки, а одного разу — гранату з запалом: бери тільки й кидай, і не встигала топити все те добро у ставкові.
Та, видно, не все знайшла, не все втопила...
Коли німці вступили в село, тітка Федора саме поралася в дворі, Діма ж і Рита гралися посеред хати на долівці. Тітка вскочила біліша "ід крейди:
— Ой дітки, ховайтеся, бо німці!
Вони обоє так і заклякли. Діма аж голову в плечі ввібрав, аж пригнувся, наче німці вже зазирали у вікна. Тітка ж Федора заметалася по хаті, хапаючи безладно то якусь одежину, то горщик і одразу ж їх кидаючи. Ось вона підбігла до печі, стала похапцем вигортати з-під неї солому.
— Лізьте сюди!
Прикрила їх знову соломою, попередила:
— Сидіть же й не писніть!
Сама ще, чутно було, побігала трохи по хаті, щось переставляючи та пересуваючи, потім вискочила надвір.
Діма й Рита сиділи, скоцюрблені, солома колола їх у груди, в руки, в обличчя, але вони боялися навіть поворухнутися.
Згодом до них долинули знадвору якісь голоси. Ось нагло стукнули двері, затупотіло по хаті.
— Та, паночки, та, їй-богу ж, нічого немає! Що мала,— все оддала! — вдарив у вуха голос тітки Федори.
В хаті затупотіло ще дужче, забряжчало у мисникові.
— Та миски ж мені поб’єте!
— Век, матка! — сердито у відповідь.
Брязнуло однією мискою... другою... протупотіло до печі. Діти боялися вже й дихати.
— Та кажу ж, що нічого немає!
Над головами дітей заскреготіла заслінка, зашкребло по черені.
— Ото й усього що горнятко з кашею... Беріть, беріть, як такі вже голодні...
Голос тітчин віддалився од печі, віддалився й тупіт, ось знову зачинилися двері, в хаті запало мовчання. Голоси вже лунали знадвору, незабаром до них приєднався свинячий болісний виск.
— Вони свинку кусають?— спитала налякано Рита.
— Мовчи.
Довго сиділи під піччю, не наважуючись вилазити без тітки Федори.
Аж ось вона знову зайшла до хати, відгорнула солому:
— Живі?.. Вилазьте, біда вже минула...
Діти вилазили, а тітка тим часом збирала потовчені миски, голосно лаялась:
— Та бодай вам і руки-ноги покорчило!.. Та щоб же зас і земля не носила!..
Сяк-так прибравши череп’я, довго роздумувала вголос, куди надійніше сховати дітей. Врешті вирішила, що найкраще — під піл.
— Отам і побудете, поки ті гироди заберуться з села. Лізьте, дітки, там чисто, а я вам подам кожуха й подушки...
Під полом і справді було затишно й дуже цікаво. Тут добре було б навіть бавитися, аби не фашисти, що кожної миті могли зайти до хати. Так принаймні сказала тітка Федора.
І вони весь день терпляче просиділи під полом.
Надвечір в селі пролунали якісь постріли, до хати заскочила налякана тітка Олена:
— Ой лишенько: німця вбили!
— Якого німця! — охнула тітка Федора.
— Найстаршого... Отого, що всіма ними командував. Умивався біля колодязя, а вчительшин синок забрався на горище та звідти в нього й смальнув. Німець і не стріпнувся...
— О господи, що ж воно буде!
— Буде! Вже є!.. Хлопця прямо на горищі вбили. Скинули додолу, всього геть порізаного... а вчительшу витягли з хати та під сараєм і закатували... Та дівай, сестро, кудись своїх дітей, бо німці, кажуть, підуть по хатах: зброю труситимуть.