І, посміхаючись, знову сів.
— Он воно що! — крикнув Дарріг.— Його можна вбити. Щось таки знищило його приятеля Альферна.
— Щось там у космосі,— нагадав йому Серсі.— Якби ж дізнатися, що саме.
— Дайте я поміркую,— голосно розмірковував Дарріг.— Порядкодайний принцип. Мабуть, це закон природи, якого ми не знаємо. А на споді — що ж воно там на споді?
— Він казав, що колонізаційний загін однаково знайде нас,— нагадав усім Мелі.
— Ні, не забігаймо вперед,— промовив Серсі.— Він міг нас одурити... але ні, гадаю, що ні. Однак посла нам треба прибрати.
— Мені здається, я знаю, що на споді! — вигукнув Дарріг.— Це ж просто чудово. Мабуть, нова космологія.
— Що-що? — спитав Серсі.— А вона нам згодиться?
— Ще б пак. Але дайте мені подумати. Мабуть, я ліпше піду до готелю. В мене там є книжки, хотілося б їх переглянути, мені треба спокій бодай на кілька годин.
— Гаразд,— погодився Серсі.— Але що...
— Ні, ні, я можу помилятись,— зронив Дарріг.— Дайте мені подумати.
І прожогом вискочив із кімнати.
— Як ви гадаєте, що в нього на мислі? — спитав Мелі.
— Хоч убийте, не знаю,— стенув плечима Серсі.— Нумо спробуймо вдатись до інших психологічних засобів.
Спершу послову кімнату на кілька футів затопили водою. Втопитися він не міг, вода тільки дошкуляла й заважала йому.
До цього додали тортури світлом. Аби дошкулити послові, в його кімнаті вісім годин поспіль яскраві спалахи — вони проходили й крізь повіки — чергували з миготливим і тьмяним жеврінням.
Далі пішли звуки — волання, зойки, ревіння і всілякий скрегіт; у тисячу разів посилювали дряпання людських нігтів по шиферу, огидне цмокання, крики і шепоти.
Потім запахи. Далі все, від чого, на їхню думку, може збожеволіти людина.
Увесь цей час посол мирно спав.
— Слухайте,— мовив наступного дня Серсі,— нам треба бодай трохи покрутити своїм дурним мізком.— Голос у нього був хрипкий і грубий. Хоча психічні тортури нітрохи не подіяли на посла, вони, здається, добряче змордували Серсі та його товаришів.
— Де в біса той Дарріг?
— Досі розробляє ідею,— відповів Мелі, потираючи вкрите заростом підборіддя.— Каже, от-от завершиться.
— Припустімо, що йому це не вдасться,— сказав Серсі.— Поміркуймо самі. Якщо посол може обернутися на будь-що, то чи є така річ, на яку він не може обернутись?
— Добре запитання,— буркнув Гаррісон.
— І найголовніше,— додав Серсі.— Яка користь кидати списом у людину, що сама перетвориться на спис?
— А що, коли спробувати так? — озвався Мелі.— Припустивши, що він може обертатись на будь-що, напасти на нього вже по тому, як він перетвориться?
— Яким чином? — запитав Серсі.
— Скажімо, він у небезпеці й перекидається на ту річ, яка йому загрожує. А що як напасти на саму ту річ? І своєю чергою, якби, крім загрози, було що-небудь іще? Що б він тоді робив?
— І як це вам удасться зробити? — спитав Серсі.
— Ось так,— Мелі взяв трубку: — Алло? Дайте мені вашингтонський зоопарк. Негайно.
Почувши, що двері відчинилися, посол обернувся. В кімнату запхали лютого голодного тигра. Двері зачинились.
Тигр утупив очі в посла. Посол — у тигра.
— Принаймні це вже дотепніше,— проказав посол.
Почувши його голос, тигр стрибнув, мов розпрямлена сталева пружина, й упав на підлогу там, де щойно стояв посол.
Знову розчинились двері. Ввіпхали другого тигра. Той люто загарчав і стрибнув на першого. Хижаки зчепились у повітрі.
Посол з'явився за кілька футів від них і став спостерігати за бійкою. Він відступив убік, коли в кімнату запустили лева. Лев плигнув і мало не впав йому на голову, але, схопивши саму порожнечу й не знайшовши людини, кинувся на одного з тигрів.
Посол знову з'явився на стільці, він палив і дивився, як звірі шматують один одного.
Через десять хвилин кімната скидалася на бойню.
Посол тим часом знудився видовиськом і ліг на ліжко з книжкою в руках.
— Здаюся,— сказав Мелі.— Свій запас ідей я вичерпав.
Серсі мовчки втупився в підлогу. Гаррісон сидів у кутку і хиляв віскі.
Задзвонив телефон.
Серсі взяв трубку:
— Алло?
— Я розгадав! — залунав у телефоні голос Дарріга.— Здається, не помилився. Пождіть, я зараз беру таксі. Хай Гаррісон знайде кілька помічників.
— І в чому суть справи? — спитав Серсі.
— Основою всього є хаос,— відповів Дарріг і повісив трубку.
Чекаючи, поки прийде Дарріг, вони ходили з кутка в куток. Збігло півгодини, потім ціла година. І тільки через три години після дзвінка в кімнату, повільно ступаючи, зайшов Дарріг.
— Вітаю,— недбало промовив він.
— До біса вітання,— ревнув Серсі.— Де ти в дідька барився?
— Дорогою я став читати філософію посла,— сказав Дарріг.— Це шедевр.
— І через те пропадав так довго?
— Так. Щоб дочитати, я попросив водія об'їхати кілька разів навколо парку.
— Полишмо філософію. Як щодо...
— Я не можу її полишити,— промовив Дарріг чужим, здавленим голосом.— Боюся, що ми помиляємось. Я маю на увазі, щодо чужинців. Те, що вони повинні керувати нами, цілком слушно і правильно. По щирості кажучи, я хочу, щоб вони прилетіли чимшвидше.
Але певності в Дарріга не було. Голос йому тремтів, з обличчя рясно котився піт, стиснуті кулаки судомно сіпались.
— Це важко пояснити,— повів він далі.— Все прояснилося, заледве я взявся читати. Я побачив, які ми дурні, намагаючись бути незалежними в цьому взаємозалежному світі. Я побачив... Послухайте-но, Серсі. Припинімо ці всі дурощі й приймімо посла як друга.
— Заспокойтеся! — закричав Серсі на цілком спокійного фізика.— Ви вже не тямите, що плетете.
— Дивно,— промимрив Дарріг.— Я пам'ятаю, що я відчував... але більше того не відчуваю. Я думаю. Хай там як, я розумію ваш клопіт. Але ж ви не читали філософії. Скоро лиш прочитавши, ви збагнете, що саме я мав на увазі.— Він подав Серсі стос паперу. Серсі миттю підпалив його запальничкою.
— Це не має значення,— промовив Дарріг.— Я все запам'ятав. Ось послухайте. Аксіома перша. Всі народи...
Коротким ударом Серсі звалив Дарріга з ніг.
— Слова трактату мають бути семантичним ключем,— сказав Мелі.— Гадаю, вони призначені на те, аби притлумити в нас певні реакції. Й уся послова робота полягає в тому, щоб пристосувати слова до мислення тих, із ким він спілкується.