Дім без господаря

Сторінка 79 з 83

Генріх Белль

Пекар велів залишити Генріхове ліжко надворі: дерев'яні оцупки і двері з написом: "Ф і н а н с о в е управління, кімната № 547".

— Хай спить на челядниковому ліжку.

— А я?

— Хіба в тебе немає ліжка?

— Немає.

— А де ж ти спала?

— У Лео, звичайно.

— А раніше?

— Ми те ліжко спалили. Воно було надто старе. Довелося вносити Генріхове ліжко, а пекарчукове

лишити для неї самої. Воно було білого кольору, залізне і майже зовсім нове.

Поки робітники заносили її речі до пекарчукової кімнати, вона спорожняла комірчину, де лежав раніше всякий непотріб. Бозна-колишні кекси з кукурудзяного борошна торохтіли в бляшаній коробці, наче камінці. Вона відносила все до комори: коробки з-під сухарів, старі мішки з-під борошна, рекламні картонні фігурки шоколадних фабрик, що давно вже збанкрутували, теч-ки, на яких красувалися прізвища, давно вже викреслені з торговельних довідників, величезні плитки шоколаду, срібний папір, зліплений у кулі, такі завбільшки, як футбольний м'яч, кухарі з білого картону, усміхнені кухарі, що вимахували величезними ложками з назвою фабрики, яка виробляла порошок на пудинги, усміхнені індійки з карбованої бляхи, що пропонували праліне: "III ербет — солодкий, смачний". Були там і яскраво-червоні вишні, вирізані з фанери, зелена помадка з паперу, і величезна бляшана коробка, що й досі пахла евкаліптом і нагадувала їй дитинство, коли вона кашляла цілу ніч, а батько лаявся, і що дужче він лаявся, то дужче вона кашляла. А ще дві знайомі фігури — блакитний хлопчик, що їсть сухарика, і срібний кіт, що п'є какао.

Робітники складали в кімнаті її майно. Вона чула їхній сміх, несміливу пекареву мову і злякалась, коли їй на плече раптом лягла легка, але дужа рука — та, що завжди тримала ручку каси, наче стерно корабля.

Дружина пекаря усміхнулась, і вона даремно шукала за тією усмішкою якоїсь задньої думки.

— Влаштовуйтесь як дома. Тут спатиме хлопець!

— Так.

— Добре надумали, виносьте все це до комори. Але, може, діти гралися б цими речами?

— О, справді, це були б чудові іграшки.

Пекарка взяла з підлоги величезну плитку шоколаду, витягла з кутка картонну вантажну машину, що на ній була вибита назва млина, і, усміхаючись, показала на бляшану індійку:

— Це дітям має сподобатись.

— Ще б пак.

— Ну, то беріть їх.

— О, дякую!

— * Нема за що.

Знову легка рука лягла їй на плече і приязно, по-товариському стиснула його.

— Влаштовуйтесь як дома.

— Дякую.

— Думаю, що вам буде в нас добре.

— О, я теж думаю!

— От і гаразд. До побачення.

— До побачення.

Вона склала коробки одну на одну, згорнула докупи мішки й почала переносити все те до комори. А сама згадувала дядька Генріхового товариша: так раптово пригорнулась до чужого чоловіка, зі страху, з люті на пекаря, нічого не думаючи, а як, злякавшись, хотіла відхилитися, то відчула, як він легенько стиснув її рукою і на мить торкнувся вустами її шиї. Внизу, в коридорі, коли він від'їздив з дітьми, то поглянув на неї не так, як дивляться на кожну жінку.

Вона усміхнулась, відсунула набік подертий параван і здригнулася з несподіванки: перед нею стояли знайомі фігурки, закурені, вкриті павутинням, але й досі яскраві. Вона стерла рукою бруд. То були герої стародавнього німецького епосу, фанерні постаті, виконані в таких самих барвах, як і на малюнках. Такі фігурки перед війною Бамбергер дарував найкращим своїм покупцям. Зігфрід із чубом як свіже масло і в яскраво-зеленому вбранні, з мечем у руці — він цілиться в яскраво-зеленого дракона, достоту як святий Юрій. Поруч із ним — Крімгільда, Фолькер, Гаген і гарний, маленький... як його звуть? Гізельгер. Вони прибиті рядком на широку руду лату, а на ній жовтими, як жовток, літерами написано "Яєчні макарони Б а м 6 е р г е р а".

Вона не почула, як до комірчини зайшов пекар. Він торкнув її за плече:

— Усе вже готове, ходімо глянеш... Боже мій, чого ти знову плачеш?

Вона мовчки знизала плечима, взяла широку лату з фанерними постатями й понесла її повз пекаря до кімнати.

Пекар подався за нею.

— Навіщо вони тобі?

— Почеплю на стіну,—відповіла вона, схлипуючи.

— Таку погань? Та я куплю тобі гарні картини, справжні. Озера,— сказав він несміливо,— каплички серед лісу, козулі... усе куплю для тебе. Не вішай такої погані на стіну.

— Дай спокій,— сказала вона.— Мені ці фігурки подобаються.

У кімнаті вже було прибрано: вбрання її висіло в пе-карчуковій шафі, посуд був складений у шухлядах буфета, коробка з іграшками засунута під ліжко. В кутку стояло Вільмине ліжечко.

— Хіба дитина спатиме тут?

— А ти гадаєш, що незручно?

— Не знаю, —нерішуче сказала вона і, поставивши рекламні фігурки Бамбергера на шафу, додала: — Хай діти тішаться.

— Це ж несмак,— сказав пекар і відвернувся, коли вона почала розпаковувати свою торбину.

Спочатку вона дістала чоловіків знімок, повісила його в головах над ліжком, на цвяшок, де ще й досі, як віночок, поблискувало мідяне кільце від якоїсь іншої картини.

— Отут?

— Так, — сказала вона, — хай висить тут.

Потім дістала запальничку, рвучко поставила її на буфет, поряд поклала годинника на зношеному ремінці, потім хапливо знайшла серед Вільминих іграшок брезентову торбинку на Карлів казанок і теж поклала біля годинника.

— Де мій кошик з нитками?

— Ось,— відповів пекар, висуваючи одну шухляду й дістаючи його. Вона вихопила кошика з пекаревих рук, знайшла пилочку до нігтів Лео і поклала її поряд із торбинкою на Карлів казанок.

— Іди, — мовила вона тихо, — лиши мене саму.

— Я хотів тобі показати ванну. А це ось ключ до квітника на даху.

— Господи, лиши мене хоч на мить— саму!

— Навіщо тримати весь цей мотлох? Я куплю тобі новий годинник. А запальничка заіржавіла і не горить.

— Господи,—сказала вона,—та йди вже! Пекар позадкував до дверей.

Вона засунула завісу і лягла на ліжко ногами до узголів'я, щоб видно було знімок усміхненого фельдфебеля, що висів у головах над ліжком. Праворуч, яскраві навіть у сутінку, стояли Бамбергерові герої "Старо да в-нього німецького епосу", і вона пошукала серед них свого улюбленця — мужнього і водночас лагідного Фолькера з каштановим чубом, що стояв у червоній шкіряній камізельці із зеленою лірою в руках поруч з Гагеном. Вона зовсім не думала про Лео, не думала навіть про свого чоловіка, а тільки про іншого, що на мить торкнувся щокою до її шиї, і знала, що сподобалась йому і що він теж думає про неї.