Тепер би йому міг допомогти тільки батько. Він узяв би його за руку й повів униз повз пенсіонера, повз господарку молочної крамнички і повз "свиней". Генріх думав про батька так, наче знав його, і насилу стримував сльози.
— Так, так,— чув Генріх пенсіонерів голос,— давня мудрість правду каже. Який пан, такий і каптан.
Генріх ненавидів їх усіх. Він глумливо посміхався, але сльози були сильніші за ненависть і глум, а він нізащо не хотів іти повз них із заплаканими очима. Мотлох у машині здавався йому дедалі огиднішим. Сяяло сонце, внизу збиралися люди, а на сірих дверях між ящиками й мотлохом виднів напис: "Ф і н а н с о в е управління, кімната № 547". Добре, що хоч Вільма перестала плакати, але вантажники все свистіли і плювали на брук, намагаючись попасти в недокурки.
Генріхові здалося, що він приречений вічно стояти тут біля вікна, серед заплаканих жінок, над розвернутими нутрощами злиднів у машині. Важко було стримати сльози, але він стримав, і час зупинився, як для приречених. Внизу свині щось мурмотіли до молочарки, позаду столяр щось тихо казав пекареві, і з голосу його було знати, що він хитає головою. І раптом Генріх виразно почув слово: неморально. Крига нарешті розкололася і добре, що розкололася.
Генріх злякався, коли почув крізь вуличний гамір ґудок Альбертової машини, і навіть не повірив своїм очам, як побачив, що старий сірий мерседес заїхав на подвір'я. Він бачив його, але не вірив своїм очам, не годен був повірити. Адже він приречений був стояти тут, між свиньми, що юрмились унизу, і матір'ю з плямами на обличчі, що плакала нагорі. Вантажники свистіли, водій сидів у машині й сигналив без кінця: він, очевидно, заткнув сірника в гудок, і той лунав безперервно — безперервний сигнал приреченості, а внизу хихотіли "свині".
Альберт піднімався сходами дуже швидко. Генріх пізнав його ходу, пізнав Мартінів голос, що кликав:
— Генріху, Генріху, що сталося?
Та Генріх не обернувся і стримав Вільму, що випручувалася і хотіла побігти назустріч Мартінові. Він не поворухнувся навіть тоді, коли Альберт торкнув його за плече. Він усе не міг повірити, що йому не самому доведеться спускатися сходами. Тепер уже легше було стримати сльози. Він швидко обернувся, глянув в обличчя Альбертові і зразу побачив, що той зрозумів — єдиний, хто міг таке зрозуміти, Мартін дивився у вікно на машину внизу. Генріх допитливо глянув на нього: як він сприймає цей очевидний вияв їхніх злиднів. І здивовано, але й полегшено, помітив, що Мартін не зрозумів. І відразу ж подумав, що Мартін ще дитина, з тих, про яких кажуть: "Якщо ви не будете такі, як вони..." Добре, що Мартін не зрозумів, так само, як добре, що зрозумів Альберт.
Мартін дуже здивувався й спитав:
— Ви переселяєтесь?
— Так,—відповів Генріх,—переселяємось до пекаря, нині ж таки.
Тепер Мартін теж зрозумів, і вони обидва подумали про те слово. Вони глянули вгору, де Альберт розмовляв із матір'ю, пекарем, пані Борусяк і столяром, і їх зовсім не вразило, що Брілахова мати плаче на грудях в Альберта. Нарешті вона витерла сльози і рушила руч об руч з ним униз сходами.
— Ходімо,—сказав Генріх,—нам треба вже сідати. Мартін захопив Генріхів ранець, а Генріх узяв на
руки В ільму. Повільно переступаючи зі східця на східець, Генріх твердо подивився у великі темні, глузливі очі молочарки, подивився навіть на Брезгенів — на тих чотирьох "свиней", які стояли купкою один біля одного.
Круглі, ситі обличчя, які щось мовчки жували. Глянув через голову молочарки й на того, що стояв позад неї, — це з ним вона стала неморальна. Його звали Гуго. Він теж жував — саме витяг з рота риб'ячого хвоста. Свині опустили очі, молочарка витримала його погляд, а пенсіонер навіть прошепотів:
— Ти не хочеш зі мною попрощатися, Генріху?
Та Генріх промовчав. Він чув за собою ходу переможної процесії: Альберта, що наче аж пересміювався з матір'ю, пані Борусяк, столяра і, нарешті, пекаря. Молочарка глузливо прошепотіла:
— Ну майже як весілля.
Гуго мовчки плямкав, у руках у нього блиснула золотом друга рибина.
Генріх уже бачив унизу яскраве сонячне світло, що лилося крізь відчинені двері, і відчував, що його думки ще не зовсім тут, коло цієї переможної процесії, а там, нагорі, приречені стояти на чатах між свиньми і боягузливим пекарем. Він ніколи не забуде вигляду ма<г шини з мотлохом і почуття приреченості, посиленого безперервним гудком унизу.
Мартін уже кілька разів питав його щось, але Генріх не відповідав, бо думки його були нагорі біля вікна, ще далеко звідси, він тільки знав, що Альберт і Мартін обидва зрозуміли те, що вони й мали зрозуміти. Той вираз у Альбертових очах, та коротенька мить і те, що Мартін вчасно зрозумів усе, врятувало Генріха від приреченості.
— Ну кажи ж бо! — нетерпляче питав Мартін.— Ви лишитесь у пекаря назавжди?
-г— Так,— відповів Генріх,— назавжди. Ми ж переселяємось туди.
На вулиці вантажники свистіли й далі, та в пекаре-вому голосі зненацька знову забриніла відвага і впевненість. Він гукнув:
— Зараз, ми вже йдемо!
— Ходімо,— сказав Альберт за плечима в Генріха. — Ти поїдеш із нами, і Вільма теж.
Генріх здивовано обернувся до матері, але вона усміхнулась і сказала:
— Так буде краще. Ви повернетесь у неділю ввечері з паном Муховим. Доти ми все влаштуємо. Я вам дуже вдячна, — звернулась вона до Альберта, але той лиш мовчки кивнув головою і якось дивно подивився на неї: в материному погляді заблисла надія. У їхніх очах Генріх прочитав обіцянку, здавалося, що вони порозумілися — коротесенька мить несподіваного порозуміння. Генріх подав матері руку, мати поцілувала Вільму, і він пішов слідом за Альбертом на подвір'я. Вільма закричала з радощів, побачивши сіру Альбертову машину.
XXI
Пекарчук, тікаючи, залишив після себе невеликий скарб: портрет якоїсь співачки на стіні, дві пари подраних шкарпеток, заіржавілі леза, не до кінця видавлений тюбик зубної пасти, випалений цигаркою слід на пофарбованому в білий колір столику, давні-предавні вечірні газети в шухляді і малюночок із цигаркової коробки: "Правдива Африка". На малюночку паслися зебри, жирафи об'їдали дерева, розмальовані білою фарбою туземці виглядали з кущів, чигаючи на левів.