Вони вибрали модрину з широкими вітами і стали під нею.
— Навіщо ти наділа цей халат? — спитав Коля.
Таня відповіла:
— У мене тепер немає красивого плаття, що так подобалося тобі.
— Навіщо ти говориш про своє красиве плаття, я його зовсім не пам'ятаю. Я думаю тільки про тебе.
— Завжди? — спитала Таня.
— Завжди. Навіть тоді, коли я не бачу тебе. Ось що для мене дивно.
— Так, це дивно, — сказала вона.
Потім вони сіли під модриною і прислухалися, як тріщать над головою гілки. Це прокидались у своїх притулках птахи. Над вершиною найближчої ялини замахала крилами горішанка і полетіла кудись, лишивши за собою в темному повітрі невиразний слід.
— Це дуже дивно, — повторила Таня, стежачи за її льотом. — Ось вона провела тут, серед гілок на ялині, довгу ніч. А тепер на світанку полетіла… Виходить, ти думатимеш про мене завжди, навіть тоді, коли мене тут не буде? Я скоро поїду.
Коля тихо скрикнув. Він не посоромився крикнути, почувши слова, які за мить перевернули всю його душу. А Таня з усіх сил намагалася стримувати свій голос.
— Хіба ти хочеш виїхати звідси? — спитав він.
— Так, я вже вирішила. Нехай батько лишається з тобою і з тіткою Надею — вона теж добра, він любить її. А я ніколи не покину мами. Нам треба виїхати звідси, я це знаю.
— Але чому, скажи мені? Хіба ти ненавидиш мене, як і досі?
— Ніколи не кажи мені про таке, — глухо промовила Таня. — Що зі мною було раніше, не знаю. Але я дуже боялася, коли ви до нас приїхали. Адже це мій батько, а не твій. І, можливо, тому я була несправедлива до тебе. Я ненавиділа і боялась. Але тепер я хочу, щоб ти був щасливий, Колю…
— Ні, ні! — закричав він, хвилюючись і перебиваючи її.— Я хочу, щоб і ти була щаслива, і твоя мати, і батько, і тітка Надя. Я хочу, щоб щасливі були всі. Хіба не можна так зробити?
— Може, й можна, — замислено відповіла Таня, — не знаю.
І вона замовкла, думаючи про своє власне щастя і про щастя батька та матері.
Вона сиділа тихо, притулившись спиною до темного стовбура широкої модрини, ніби їй хотілося спертися на щось більш стале, надійніше, ніж її неясні думки, що невиразно юрмилися в голові.
Проте і модрина злегенька хиталася од сили досвітнього вітру. Він віяв з річки по вершинах, розгойдуючи їх.
Світанок котився за ним, немов прибій бився в стрімку стіну лісу.
А над річкою в небі вже не було жодної зірки.
— І мені б хотілося, щоб усі були щасливі,— сказала Таня, невідступно дивлячись вдалину, на річку, де в цей час виглянуло і блиснуло сонце. — І ось я прийшла до тебе. А тепер піду. Прощавай, уже сонце зійшло.
І Таня підвелася з трави, повернулась спиною до річки і пішла навмання лісом.
Коля наздогнав її на стежці, де осторонь серед ялин тихо стояли кедри.
— Таню, не йди! — крикнув він. — Хіба ти мені все сказала? Хіба це все?
— Звичайно, все, — відповіла вона здивовано. — А хіба тобі ще щось потрібно, Колю?
Він не насмілився подивитись на неї ніжно: він боявся, що почервоніє, і опустив очі.
А вона з милою і лагідною увагою дивилася на його обличчя.
Тоді він нахилився і губами притулився до її щоки.
Вона не відхилилася.
Скрізь було тихо.
І раптом два гучні постріли розірвали лісову тишу і покотилися луною в горах.
Невисокий кедр махнув гілками, і величезний зелено-золотавий фазан упав до ніг дітей.
Вони злякано розбіглися.
Фазан тріпнув крилами і завмер. Ще один фазан, з білими вухами, пролетівши навкіс, зигзагами, мертвий припав до землі біля Тані.
З-за грубих ялин на стежку вийшов батько, а за ним з'явився Філько.
В обох були рушниці, і голубий димок кружляв між дерев над їхніми головами.
— Чудово! — сказав батько.
Таня підбігла до нього.
Він наче анітрохи не здивувався, побачивши їх тут, у лісі. Він лагідно взяв її під руку і сказав:
— Діти, час додому. Сьогодні останній іспит.
А Філько підібрав птахів і, закинувши їх за плечі, став поряд з Колею.
— А ми, друже, тут полювали, — пояснив він. — Багато фазанів пасеться на мису вранці.
Коля тремтів. Філько зняв свою куртку, накинув йому на плечі і теж узяв його під руку.
Але стежка була завузька для двох. І вони пішли один за одним, а Таня з батьком ішли попереду.
Вона горнулася до нього, щоб плечем не збивати роси з дерев. Зрідка вона зводила очі й дивилася батькові в лице. А він ішов стежкою прямо, не боячись роси, наступаючи на коріння. Батько не кружляв лісом. Він був простий, усміхався їй і міцно тримав її.
— Як ти схожа на матір у цьому білому халаті! — сказав він.
А Таня раптом взяла батькову руку і поклала собі на плече так, як було під час першої зустрічі. Потім погладила її, вперше поцілувала.
— Тату, — сказала вона, — милий мій тату, пробач мені. Я на тебе раніше сердилась, але тепер усе розумію. Ніхто не винен: ні я, ні ти, ні мама. Ніхто! Адже багато, дуже багато є на світі людей, що гідні любові. Правда?
— Правда, — сказав батько.
— Чи пробачиш ти мені коли-небудь мою злість? Я більше не сердитимусь. А ти, — спитала Таня тихо, — не сердишся на мене, що я була тут, у лісі, так рано, з Колею?
— Ні, моя мила Таню. Я ж знаю: гарно в лісі на світанку!
XXII
Вже не було весни. Обміліла річка, на березі виступило каміння, і ще до полудня нагрівався на узбережжі пісок.
Блиск над водою став гостріший, дрібніший. Літня спека била тепер прямо в гори, і по гарячих течіях повітря повільно злітали у височінь орли. Тільки з моря іноді долинав чистий вітер, який раптом змушував гомоніти ліси.
Таня востаннє обходила берег, прощаючись з усіма. Вона йшла по піску поряд із своєю тінню, і річка бігла біля самісіньких її ніг, як друг, проводжала Таню в путь.
Довга піщана коса перетнула їм обом шляхи.
Таня зупинилася. На цій косі вона любила вранці купатися з Фільком. Де він тепер? Увесь ранок вона даремно шукає його скрізь. Він утік, не бажаючи прощатися з нею. Ніде не може вона його знайти.
Чи не сама в цьому винна? Дуже часто протягом року, для Тані такого рясного на події, вона забувала про друга, якого колись обіцяла ніколи не зраджувати! А він її ніколи не забував, завжди поблажливий у дружбі.
І тепер, залишаючи милі місця, Таня вдячно думала про нього, старанно шукала.
— Філько, Філько! — гукнула вона голосно.