Хлопець старанно вчився.
І Таня від того страшного дня на річці не залишала його. Вони разом готували уроки, і її бистра пам'ять допомагала обом.
Таня схопилася за товстий сук, підстрибнула і теж опинилася на дереві.
Це була даурська береза, майже без листя. Вона криво виросла над землею. І на ній було дуже зручно сидіти поряд!
— Завтра останній іспит, — докірливо сказав Філько, — а ти зникаєш на цілу годину. Сама все знаєш, а інша людина хай гине. І вона загине. Присягаюсь тобі. І, щоб не загинути, тій людині треба вчитися, — гірко зауважив Філько, — а тебе, коли треба, нема.
Філько, — сказала Таня, — ти міг би й сам вивчити цю теорему за той час, що я ходила до Жені.
— А що ти скажеш, — сумно заперечив Філько, — коли я її вчу, вчу, а вона від мене котиться, мов на колесах?
— Тоді швидше почнемо.
Таня взяла у Філька свій зошит.
— Якщо дві окружності мають спільну точку… — сказала вона, позираючи на листя, що кипіло від вітру.
Але Філько все ще стругав олівець, і його мисливський ніж на сонці виблискував, наче крило лісового голуба.
— Ні, зачекай, — сказав він, — ти спершу признайся мені: ти справді сьогодні на світанку підеш з Колею на мис?
— Я й не приховую цього.
— І задля цього ти наділа своє найкраще плаття, а тепер лазиш по деревах, аж ніяк не шкодуючи його?
— Так.
— А якщо Коля злякається і не прийде на мис?
— Він прийде, — сказала Таня, не відводячи погляду від листя.
— А якщо дізнається батько?
— Він не дізнається.
— Хіба ти не боїшся, що хто-небудь скаже йому?
Таня знизала плечима.
— Крім тебе, ніхто не знає. А ти не скажеш.
Проте все-таки вона підозріливо глянула на нього: чи не сміється він.
Але ніколи в житті Філько не був такий серйозний.
— Я знаю це місце, — в роздумі сказав він. — На світанку там завжди пасуться фазани. Добре стріляти їх у цей час… Але ти не йди. Я тебе прошу, як дівчинку.
— Ні, я піду, — відповіла Таня.
І з її голосу Філько зрозумів, що й Таня уперта.
— Все, про що він міг спитати, — спитав; все, що він міг сказати, — сказав. Що ж лишилося зробити?
Він мовчки подивився на Таню. Сонячне світло горіло на її обличчі, на руках, на легкому, красивому платті, яке Бона не боялася зіпсувати. І він подумав:
"Даремно все-таки я про це питав. Вона нічого не боїться".
І тієї ж хвилини в Таниних очах він побачив незвичайний страх, якого ніколи не бачив ані в її погляді, ані на її обличчі.
Він лякливо одсунувся:
— Що з тобою?
— Гусениця!.. — крикнула Таня.
Вона міцно затиснула плаття на шиї і з жахом повторила кілька разів:
— Гусениця, гусениця! Ось тут вона! Гидко! Одрізай швидше!
Тільки якусь мить Філько вагався, поглядаючи на свій ніж, яким добував мурашиний сік, різав сірку і робив стільки приємних для Тані речей.
І раптом, змахнувши ним, відкраяв чималий шмат Таниного плаття.
Нічого не відчуваючи, крім огиди й страху, Таня в першу мить все ще стискала в руці відшматовану тканину, потім поволі розгорнула її. Замість страшної гусениці у неї в руці лежав звичайний сучок.
Жах на Таниному обличчі змінився здивуванням, здивування — розпачем, коли вона побачила на своєму платті величезну дірку. Вона сплеснула руками:
— Як же тепер я піду? Навіщо ти це зробив, Філько?
— Навмисно, — сказав він, — хоча ти сама мене просила про це. Але, може, тепер ти не підеш на мис?
— Все одно піду. Я піду, я піду! — закричала Таня і, скочивши з дерева, побігла, потонула в гаю.
Філько навіть не помітив, як вона щезла серед чорних і білих беріз.
Наче вихор поніс од Філька друга.
Він лишився на дереві сам. Геометрія, що лежала на колінах у— нього, впала в траву. Смугастий бурундук, найцікавіший з усіх, хто жив у цьому гаю під корінням даурської берези, підійшов до книги і зупинився. Передніми лапами він тримав горіха, якого тягнув до своєї нірки.
Філько сердито жбурнув у бурундука ножем. Гострий ніж встромився у землю перед самісінькою мордою звірка.
Бурундук упустив горіх і зник.
А Філько поволі сповз із дерева, підняв горіх, поклав його на долоню і зважив — горіх був повний. Хлопчик деякий час дивився на нього і думав про Таню, а потім вирішив, що все-таки кожний горіх треба розкусити, і розколов його.
Вночі місто спало. І хоча кожний звук, що лунає вдалині, здається вночі близьким, та не було чого слухати в німій тиші міста. Ніхто не ходив по його вулицях.
Тільки Таня продовжувала свою путь.
Одного разу вона вже йшла по цій дорозі в такий час. Але тоді поряд був Філько, він ніс на плечі її вудочки. Обоє трохи дрижали від холоду, бо була осінь і на світанку листя кружляло і наздоганяло вітер, не торкаючись землі. І зірки тоді горіли тільки на самісінькому обрії. А тепер вони не зникали з неба, дожидали зорі, щоб дружно покинути його.
І, поки зірки горіли в тиші, Таня йшла і йшла сама при їхньому світлі, прямуючи до лісистого мису.
Вона увійшла в ліс і вибрала для себе широку стежку, де було світліше, ніж під деревами. Довге коріння і тіні лежали на її шляху. Але їй не було страшно. Тільки вологе листя вільхи коли-не-коли трохи лякало її, торкаючись обличчя. Вона, замислившись, відхиляла його рукою.
Вона думала: що робити, якщо Коля скаже1 їй про любов? Що робити? Учора він прийшов до неї і попросив: "Приходь. Я прошу тебе, приходь заради мене. Адже я ще не бачив як слід світанку в лісі. Приходь".
І ось за мить вона прийде.
Що робити? Що взагалі робити, коли тобі освідчуються в коханні, а в тебе є мати, для якої ти єдина в житті, у якої немає нікого більше?
Таня трохи тремтіла, думаючи про це, і загорталася в лікарський халат, який потай узяла в матері.
А ліс манив усе далі, ведучи її своїми стежками до мису, де лежало величезне каміння.
Коля вибрав тут собі зручне місце. Він сидів і чекав, поглядаючи у напрямку лісу. А під зірками, що вже згасали, починав біліти пісок і, немов після дощу, блищали камінці.
Таня з'явилася перед Колею зненацька. Він не впізнав її в білому халаті і кинувся геть од неї. Таня покликала його. Він відгукнувся. Але ніяковість минула не відразу.
Час тягнувся поволі. Вони мовчки йшли назад до узлісся, де, неначе веретена, оповиті пряжею, стояли в диму гостроверхі ялики.