— Добре,— перша погодилася Люся.— Бо я й дивитися на це золото не можу.
А Пилипові пізніше шепнула:
— Спасибі за діамант у золотій оправі, тільки я ніколи не надіну його: моторошно...
— Мені теж моторошно,— зізнався Пилип.— Хай йому.— Він стих на момент, потім сказав так, щоб його почули тільки Люся й Хома.— Ось як знайдемо з Хомою золотий скіфський меч і золоту підкову, тоді — не відмовишся...
— Або два мечі і одну золоту підкову. Отоді не...
Хома не закінчив речення, бо йому враз неясно стало, кому ж саме піднести оте добро. Спочатку Хома розігнався, щоб віддати все це Люсі, але вчасно, згадав про Любу і — посмутнів. Люба стала перед ним, мов жива. "От дівчина! — вихопилося з серця в Хоми.— Їй, по-справедливості, слід подарувати назовсім і два золоті скіфські мечі, і одну золоту скіфську підкову... А Люсі ж що?" Отож і вийшло, що знахідку треба поділити між двома дівчатками. І тут Хома вирішив: "Один меч і одну підкову оддамо Любі, а другий меч і другу підкову — Люсі..."
Правда, запроектовано було роздобути два мечі і лише одну підкову, та це не спинило Хому, адже в стародавніх могилах можна знайти скільки завгодно мечів і скільки завгодно дорогоцінних підків!
Скарб перенесли в табір. Там його переклали з Куприкової майки в торбу, що звільнилася з-під гречаних крупів; торбу всунули в кошик, а цей кошик разом з другим кошиком перекинули Явтухові через спину та й рушили далі в дорогу, щоб зарані добратися до села Рудного, а там уже й заночувати.
Ось який запис залишив Женька в експедиційному журналі.
"Знайшли різне золото з одрубаним пальцем як би подушечки викопали хоч із, смородяним варенням а, джмелячий мед тільки, медом називається і з землею та й той, Явтух поїв сама ямка а, в ямці нічого но залишив ненажерливий, золото, оддадуть в банк а жаднюга Тимофій очима, їсть..."
Трудився над цим записом Женька сам, то й розділові знаки лежать на його совісті...
Розділ двадцять п’ятий
Всі йшли напруго, за винятком хіба одного Тимофія, який давно вже встиг себе переконати, що йому нікуди й ні для чого поспішати. Та був він і трохи глевкуватіший, ніж інші хлопці.
До цього треба додати ще й таке: золота знахідка не давала хлопцеві, спокою. Тимофій хотів, щоб це золото належало йому, щоб він ніс його в своєму клумачкові, щоб міг зважувати його на руках, дивитися, як воно блискотить.
Ще більше захоплювала Тимофія інша думка: золото можна десь продати й накупити цукерок, гарного складаного ножа на два кіпці, з одного кінця більший ніж, з другого — менший, і обидва гострі-гострі! Далі Тимофій купив би собі нову майку, кепку, а найперше — футбольного м’яча. Отоді заспівали б хлопці! Тепер тільки й чуєш від них: "Ледачий та ледачий!", а тоді Пилип зразу б: "Чуєш, Тимофію, давай у футбола погуляємо!" А Тимофій йому на те: "А дулі! Ти думаєш, я отого "ледачого" забув? Я сам буду грати!" От поглянути б, як скривився Пилип! Зразу маленький та низенький стане, а то, бач, як вперед груди виставив та голову задер?!
Коли Тимофієві набридло мріяти, він озирнувся на кошик із золотом, що висів у Явтуха зліва. От відчепити б ножем цей кошик, схопити й дременути, тільки так, щоб ніхто не знав і не побачив, а тоді прибігти додому і закопати в глечику під повіткою. Ніхто і нізащо, не знайде! А то ще й так можна: Тимофій знає чари, заворожив усіх, навіть Явтуха і Білана, всі йдуть, дивляться, розмовляють, і ніхто не бачить, що діє Тимофій. А Тимофій діє таке: скаже чарівне слово, кивне пальцем, і золотий годинник — до нього в рюкзак! За першим — другий, потім третій...
Отак і літав Тимофій у золотій атмосфері, плентаючись по заду.
Коли до Рудного залишилося не більше десяти кілометрів, на обрії з’явилась якась зрадлива хмарка. Пилип принюхався, неспокійно забігав очима по безхмарному небі і стривожено вигукнув:
— Ой Григорію Савичу, дощ буде!
— Звідки ти взяв, хлопче?
— Бо проз тіло два вітри проходять. Один біля ніг — холодний; а той, що біля плечей,— гарячий.
— Еге ж,— підтримав приятеля Хома.— І я чую: по ногах наче холодком віє а в плечі — гаряче. Це на дощ, на грозу...
— І Білан, бач, як зачухмарився,— втрутився в розмову і Женька.— В жару блохи вилазять із шерсті ближче до повітря, а в дощ геть всі ховаються в підшерсток і лоскочуть його та кусають...
Григорій Савич уважно всіх вислухав, оглянув небо, Пилипові ноги і Хомині плечі, спитав:
— Ще обвіває теплим і холодним?
— Ще й як!
— Виходить, треба нам поспішати.
— Єсть поспішати! — весело вигукнув Куприк. Майбутній матрос найменше боявся всякої негоди, а надто такого, як на морі буває: вихорів, зливи, штормів тощо. Чим більша злива, тим краще. Коли раз і вдруге війнув вітер і здалеку загуркотів грім, Куприк закричав:
— Ану ще, ще! От добре! — Очі у Куприка сяяли, груди високо і легко підіймалися, ніздрі роздувалися. У всі дні маршу на чолі експедиції йшли Пилип і Хома, тепер їх випередив Куприк.
Юні мандрівники залишили за собою вже з три кілометри, як хмара розрослася і за кілька хвилин заслала півнеба. Її сизі, шлейфи опускалися так низько, що аж по землі тяглися. І де налягали на хліба, там пшениця із зеленої ставала спочатку вороною, а потім сизою. В далині знову гримнуло, і свіжий подих близької грози вже відчували не лише Пилипові ноги. Дівчата теж запискотіли:
— Ой Григорію Савичу, свіжим вітром по ногах віє!
"Відчули-таки! Так коли? Коли вже й дитина скаже: зараз гроза буде! А раніше не відчували! Бо хіба дівчата здатні на таке?" — думали і Пилип, і Хома, тільки вголос нічого не встигли сказати, бо пролунала команда:
— Стоп! Привал. Напинати палатки!
Експедиція спустилася у затишок степової балки. Тут і вирішили отаборитися.
Хлопці ще перед мандрівкою навчилися ставати палатки. Тепер Куприк вбивав кілочки, Люся й Оля розв’язували і натягували шнури, Пилип і Хома копали запобіжні канавки, а Женька, що був великим спеціалістом робити такі печі, котрі не боялись дощу, почав копати під пагорбом піч.
Ще Люся й Оля не кінчили закріпляти шнури від палатки, як у Женьки вже запалало в печі. Він підкладав трісочки і, позираючи то в казанок, з якого незабаром почала підійматися пара, то на хмари, що затягли все небо, угадував, що станеться раніше — звариться манна каша чи хлюпне злива.