Володимир Данилович зиркнув на професора, професор на Володимира Даниловича, а потім обоє раптом продекламували якісь дивні слова:
— "Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства..."
Цієї цитати з Льва Толстого хлопці не зрозуміли.
Постоявши хвилинку, Володимир Данилович труснув головою і пояснив:
— Це, що ви бачите,— не дике скло, як ви називаєте, а самоцвіти — дорогоцінні і напівдорогоцінні камені. Гляньте, як вони гарно забарвлені, які прозорі, як міняться!.. Ось розкрий, Олю, руку,— та не бійся! Я їх не буду чіпати...
Оля боязко розкрила руку. Навколо замигтіли відблиски, немов від тисячі маленьких прожекторів.
— От бачите, як заблискотіло: тут все багатство сонячного спектра! Правда, самоцвітів фіолетових ї синіх тонів небагато, так зате які ж розмаїті інші відтінки... Густо-зелені, блакитні, червоні, рожеві, бурі, пурпурові, жовтаві...
— Еге, гарні,— підтвердив Кость.— Дивишся й очей не одведеш. А каменюкою як стукнеш, так райдуга спочатку вгору підійметься, а потім вниз спада... От гарно!
— Що гарно, то гарно,— глянувши докірливо на Костя, погодився вчений.— Але підемо далі... Найкращими вважають такі кольори: білі — в алмазів; блакитні — в аквамаринів; зелені — в смарагдів...
Слухаючи це повідомлення, Оля і Люся так і тяглися до вченого: оченята у них, мало сказати блискотіли — палали надзвичайною цікавістю. Зате хлопці більше колупалися в носі. Ожили вони лише тоді, коли Володимир Данилович перейшов до геологічної географії.
— Надра Радянського Союзу багаті на дорогоцінні камені всіх кольорів і відтінків. Головними родовищами наших самоцвітів завжди вважалися Урал, Прибайкалля, Алтай, Памір... Ще недавно, говорячи про дорогоцінні камені, України ніхто не згадував...
Тут хлопці зовсім перестали куняти і так слухали вченого, що не пропускали ні єдиного слова...
Люба, Оля й Люся, навпаки, почали примеркати. А далі й зовсім примеркли.
Доповідач тим часом вів своє:
— Перед війною питання про самоцвіти на Україні постало в іншому світлі. Вивчення Кристалічного щита на Житомирщині дало несподівані наслідки, і наше Полісся за кількістю дорогоцінних каменів стало на один рівень з районами найважливіших родовищ не тільки в Радянському Союзі, а і в цілому світі. Житомирські самоцвіти набули такої ж слави, як і уральські...
— Еге, такої,— заперечив Хома.— Про Урал я скільки читав, а про Полісся оце вперше чую!
— Бо молоде діло,— пояснив Остапчук і взявся далі розповідати.— Насамперед, мова іде про топази. Які їх відмінності не побували в руках у вчених! Сині, блакитні, зелені, білі, рожеві, винно-жовтаві з червонястими відтінками. Розміри окремих каменів величезні! Знаходили кристали, які важили по чотири-п’ять кілограмів!
— А наш блакитний кристал,— вихопився Кость,— теж важив з п’ять кілограмів. Гранітною каменюкою не можна було його потрощити, так ми з Сашком — гнейсовою! Як луснули, так тільки іскри. посипалися. А тоді до річки пішли. Вода в річці чиста-пречиста! Як кинеш кусок топаза, так він опускається і, де опускається, всю воду навколо себе в блакитне освітлює. Аж риба збігається дивитись. От гарно було!
— Ех, Костю, Костю,— похитав головою Володимир Данилович.— Поет з тебе, мабуть, буде видатний, а от мінералог абиякий. Такий кристал міг стати окрасою першого-ліпшого геологічного музею в світі!
— А я хіба музеям заважаю шукати? Хай собі знаходять та й виставляють. А то хитрі які: хтось знайде, а вони будуть пишатися...
— Ой! — вихопилося в Олі.— І в мене, гляньте, серед крем’яхів є такий камінець. Ось вій. Дивіться!
Оля схопила з долоні один камінець, піднесла його вгору. Світло, котре одбилося від дерев і скель, промені, сонця і промені, що струмили з глибини блакитного неба, схрестилися в уламку кристала і вийшли з нього короною сяйва, без міри м’якого, ніжного й вабливого.
Люба й Люся так і потяглися до нього. Схитнувся вперед в напрямі тієї корони сяйва Володимир Данилович; на момент застиг зачарований професор Павлусевич.
Отак і підійшов учений до закінчення свого слова:
— Ви тепер самі бачите, які багатства таять надра нашого Полісся. До цього слід додати ще дещо. Найкрасивішими серед усіх дорогоцінних каменів є алмази. Ми про них ще не згадували, бо зоставили розмову про них на кінець. А кінець цей такий: дорогі друзі, алмази є на Україні. Їх ще не знайдено, але обов’язково знайдемо.
Протягом всієї розповіді Пилип сидів у якійсь дивній нерухомості; навіть тоді, коли Люся й Оля почали демонструвати свої багатства, пересипаючи їх з долоні на долоню, він не виявив ніяких ознак зацікавлення. Та ось вчений виголосив останнє слово: алмаз! І Пилипа підкинуло вгору, немов на пружині.
Алмаз! Ось про що мріяв Пилип. Коли алмаз добре оббити гострою каменюкою та погранити об цеглину, можна вишліфувати справжній діамант, такий, щоб сяяв на увесь світ. Отоді він візьме той діамант і скаже: "На, Люсю, тобі цей діамант назовсім!"
Бідолашний Пилип! Ти ще, голубе, не знаєш, який сюрприз наготувала тобі ота сама Люся. Знатимеш!
Під кінець розмови Володимир Данилович, знайшовши Костя і Сашка, спитав:
— А ви не зможете показати нам ось із професором Павлусевичем те місце, де ви матеріал для крем’яхів здобували?
— Покажемо, а чого ж,— охоче погодився Кость.— Тільки там уже нічого немає: що ми потовкли на крем’яхи, що повкидали у річку: рибу дражнили...
— Все одно покажіть. Ми звіримося з картою і на тому місці хрестик поставимо.
— Та показати не важко,— згодився Кость.— Це не отам, де Кіліманджаро, і не там, де Піп-Іван. З того краю ми все вилазили. А треба йти ондечки отуди. Там глибокий-преглибокий яр; навколо бескеття — страх! Під камінням на дні яру струмочок тече, а збоку — печери...
Незабаром три об’єднані експедиції (третя — університетська в складі вчених Остапчука і Павлусевича) рушили в похід на пошуки дорогоцінних каменів.
Розділ двадцять третій
Хоч дні вщерть були заповнені подіями й переживаннями, Люся й на момент не забувала про ту кривду, котру заподіяв їй Пилип під час свого безводного маршу. Як він тоді розмовляв з нею! Не розмовляв, а хрипів, перекривлявся, глузував. Правда, пізніше вона, довідалася від Куприка, що, може, тоді Пилипові було й не до розмов з нею, бо ж не їв і не пив, бідолашний, цілий день. Але це не стишило Люсиного гніву, а, навпаки, посилило його. Як же ж це так у того безсовісного Пилипа виходить? Люся й Пилип дружать між собою, розмовляють, а коли якісь секрети з’являються, то про них всі знають, крім Люсі!. І Хома про ту безводну мандрівку знав, бо й сам взяв у ній участь, і Куприк здав, бо був суддею, а от Люся — нічого не знала! Пилип їй не сказав. Чого ж він їй не сказав? Тому, що не цінує її, не ставить її на один рівень з Хомою та Куприком, а ставить її нижче, зневажає. А це ж образа. Ух, як же ж вона серце Люсі опекла! І Люся в думці скрикнула: "Ну, підожди, коли ти такий, то й я така буду. Знатимеш!"