Сашкові потрапила під руку дуже гарна грудка дикого скла — винно-жовто-червоняста на колір. Вона так світила, так сяяла, блискотіла, що Сашко аж замилувався нею. Коли ж надивився, то поклав її на кам’яну брилу і добре стукнув зверху гранітною каменюкою. І бив, поки не розбив. А тоді почав визбирувати підхожі для справи камінці, обтісувати й шліфувати їх. Крем’яхи аж кипіли в шумовинні дрібних скалочок. Особливо пишним це видовище було, коли Сашко дивився на скалки проти сонечка. Як вони мінилися, переливалися!
Спочатку видовищем милувався лише Сашко, потім приєднався і Кость.
— От гарно!
В купі біля нього лежали вугласті куски дикого скла різних форм і барв. В усіх їхніх рисах відчувалося щось вишукане, благородне. Це були особливі куски дикого скла! Тим краще! Коли товкти їх, то сяятимуть, як райдуга!
Озброївшись гранітними каменюками, приятелі молотили ними по тих вишуканих, благородних гранях, радо вигукували, коли уламочок, одірвавшись від цілості, високо підлітав вгору, викреслюючи діамантову траєкторію.
— Ти глянь, як у мене блиснуло,— в захваті кричав Сашко. Кость відповідав ще палкіше:
— А ти глянь, як у мене заблискотіло! Ось глянь, глянь!
Втомившись і зробивши перепочинок, Кость озвався до приятеля:
— От коли б нас побачили новопшеничанські хлопці! А то задаються: ми — експедиція! А той їхній Пилип ще й з колодієм та курячим крильцем від зозулястої! Думаєш, він щось знайде? Нічого він не знайде, а ми вже й знайшли! Коли б оце зустрілися, то Пилип одразу б: "Кость і Сашко! Дайте і нам трохи дикого скла..." А ми б: "Немає дурних, були, та перевелися. Самі знайдіть, а то, бач, які: зразу — дайте!"
— Та вони такі,— підтримав приятеля Сашко, неначе тисячу років уже знав Куприка, Пилипа й Хому.— Щоб самим знайти, то не дуже, а як побачать, то зразу: "Дай, Сашко!" Дам, дам, та ще й вивершу...
Розмова була в розпалі, коли на повороті стежки між скелями замигтіли людські постаті. На столовому камені підвелася на увесь зріст химерна істота з головою коня, тулубом лошака і коров’ячим хвостом. Химеру прикрашали високо підведені довгі вуха. Незабаром поруч неї стала ще одна. Був це вовкодав білої степової породи. Обидві постаті якийсь час нерухомо височіли на своєму постаменті, потім особа, прикрашена розкішними вухами, обережно почала спускатися вниз, похитуючи на ходу двома кошиками, перекинутими їй через хребет. За нею рушив і вовкодав.
Кроків за десять від Костя з-за скелі випорснув раптом хлопець у закуреній панамці, в трусах з широким поясом, з рюкзаком за плечима і з компасом на лівій руці. Хлопець був. меткий, жилавий. Кость і Сашко прикипіли до нього очима. Раптом Кость закліпав, труснув? головою, ніби одганяючи якийсь привид, і скрикнув, видобувши той скрик з самої глибини серця:
— Ой! Та це ж. Їхній Куприк — старий морський вовк! — і звернувся до жилавого хлопчика в закуреній панамі: — А я тебе знаю. І всіх ваших знаю — по радіо чув. Ото он Явтух. А ото — Білан. У нас теж є Білан, тільки паш молодший: шерсть на ньому ще біла-біла, а у вашого уже прижовтіла. А цей — товстий та опецькуватий — видно, Тимофій...
Кость не помилився. Всіх пізнав, а себе не пізнав: і вчора, і сьогодні, хвилину тому, виголосив він чимало різних слів проти хлопців з новопшеничанської експедиції. А зараз все, що тоді говорив і думав Кость, десь ділося, вивітрилося, і в серці своєму він відчув лише почуття теплої приязні й захвату: то тільки знав, що така експедиція десь існує, а це стикнувся з нею віч-навіч!
Тим часом, на стежці з’явилася Оля, за нею Люся, Женька. Олині щоки аж засліпили на момент Костя. "Бач, яка вона",— промайнуло у хлопчика. В голові. Олю випередила Люся. Кость пізнав її червоне в білу горошинку плаття, прямокутний виріз для шиї і метнув оком до подолу, звідки дівчинка одірвала шматочок тканини, щоб зав’язати Пилипові пальця. Він не знав, що ту стрічечку, коли її замінили бинтом, Люся гарненько вимила і пришила назад, на своє місце.
— І не видно нічого,— сказав він Сашкові, показуючи на Люсин поділ.
Сашко теж не помітив нічого і знизав плечима:
— Може, друге плаття наділа?
Раніше хлопці думали, що їхня Люба найкраща на світі. Виявилося, що й ці дівчатка були славні.
Але Кость і Сашко так досхочу й не намилувалися на своїх несподіваних гостей. До них підійшов Тимофій. Приятелі чекали, що він привітається, скаже щось гарне, наприклад, таке: "Здрастуйте, хлопці, хто ви, що ви, як ви поживаєте, що отут робите?.." Замість цього він скривився сердито й плаксиво:
— Куприк завів нас до чорта в пельку. Я з самого ранку нічого не їв... Дали якихось житніх сухарів, а вони тверді...
Немає нічого гидкішого на світі за ябеду, донощика,, а тим часом Тимофій і почав саме з цього. А сам здоровий, товстий, одгодований... Недобре почуття зародилося в грудях у Костя. Ще п’ять хвилин тому, побачивши експедицію, він подумав: "От кого почастуємо сьогодні кашею із дрохвичем! — А тепер він завагався...— Дзуськи! Хай цей Тимофій трохи стухне..."
Але як швидко спалахнув Кость, так швидко і одійшов: "Тимофій Тимофієм, а при чому ж тут вся експедиція!" І серце його знову одкрилось для дружби. Він тут господар, й інакше не можна!
А тут і Білан, Сашків та Костів, мов із землі вийшов! Прошумів по стежці, вискочив на камінь і завмер. Перед ним у всій своїй мальовничій красі групувалася в повному складі, новопшеничанська експедиція: восьмеро людей, чотириногий вухатий Явтух і ще один Білан, що замріяно стояв за лівою ногою Григорія Савича.
Він, цей старший Білан, був як лев!
Білан-молодший не стримався, гарикнув. Безконфліктному постові край! Набік зайченят і дрохвенят! Мине кілька секунд, обидва вовкодави зійдуться, і один з них вкриє себе безсмертною славою. Цим вкритим славою звіром буде Білан-молодший, білий-білий, немов вимитий в купелі...
Настовбурчивши шерсть на хребті й загривку, прищуливши вуха, він рушив уперед. Білан-старший і голови не повернув, навіть не поворухнувся, бо стояв на посту за лівою ногою Григорія Савича. Поки Григорій Савич дозволу не дасть, поста свого він не залишить. Навіть голову вище підняв, ще пильніше почав вдивлятися вдалину.