Раніше Оля дивилася на Григорія Савича поблажливо, як на старшого брата, котрий, власне, й не тямить свого інтересу. Тепер Оля глянула на Григорія Савича пильніше. Погляд її став зачудований і тривожний. Біля Олі билося в стражданні людське серце. Як же могла вона бути байдужою?!
Григорій Савич обминув Олин погляд і сказав уже звичайним голосом:
— Тепер давай думати, як нам вийти з цього становища. Запаси ти всі повикидала?
— Еге ж,— кивнула дівчина головою.— У воду.
Григорій Савич посміхнувся:
— Це щоб мені заморочити голову і щоб я ні про що не думав, а тільки про кашу, еге?
— Еге,— погодилася Оля.
— Ну, а коли прийде час вечеряти, а вечеряти нічого, то що будеш робити? Голодною спати ляжеш? Ти про це думала?
— Ні,— призналась Оля,— я про це не думала. Бо коли ще той вечір!
В цьому була вся Оля. Розробити стратегічний хід на п’ятнадцять днів наперед і махнути рукою на те, що буде ввечері!
Розділ вісімнадцятий
Щоб збирати добрі огірки, мало навозити гною та мінеральних добрив. Буває так, що людина й гною додасть, і мінеральних добрив, огірки цвітуть, аж буяють, а зав’язі не дають. Біля них бджоли, джмелі, комахи різні роєм літають, а пуп’янки не зав’язуються, і огірків нема.
Щоб уродив добрий огірок, треба мати ще й добре насіння і не торішнє, а позаторішнє. А як позаторішнього нема, то слід торішнє насіння три місяці видержувати при температурі людського тіла. Це знають люди споконвіку, і добра хазяйка цілу зиму виношує на грудях торбочку з огірковим насінням.
Коли ще взимку головний агроном Хрисанф Іванович розповів про це хлопцям, то Кость аж підскочив:
— Я теж носитиму торбочку з огірковим насінням аж цілу зиму!
І справді — виносив!
Отож хлопці і зібрали такий урожай!
Тепер треба вже було готуватися до наступного року. Хрисанф Іванович ще вчора порадив приятелям залишити на насіння найбільші і найкращі огірки. Ех, скільки їх лежало навколо, як добре одгодованих кабанців! Побачивши одного такого кабанця, Кость скрикнув:
— А знаєш, Сашко? Я свого назву Кабаном. Тепер він ще кабанець, а як дозріє, то стане справжнім кабаном.— Підібравши на землі якусь трісочку, Кость вивів на спині свого обранця: "Кабан".
— А я теж назву свого Кабаном,— сердито зиркнувши на приятеля, сказав Сашко.— Бо не тільки в тебе такий огірок, а і в мене, та ще й більший! Ось бач який!
Хлопці недобре подивилися один на одного.
"Ще поб’ються,— подумала Люба.— У них розуму вистачить".
Вона пройшла на грядку, оглянула Костевого Кабана, Сашкового Кабана і промовила:
— Навіщо ж однаково? Костик назвав свого Кабаном, а ти б свого Лутом. Чув же, як люди кажуть: "Здоровий, як лут!"
Голос у неї став такий, як у Костевої чи Сашкової матері.
— Ух ти! — почувши все це, вигукнув Кость.— От добре ім’я!
— Добре, та не твоє,— похмуро глипнув на нього Сашко.— Коли ти назвав свого Кабаном, то нехай і буде Кабан. А мій хай буде Лутом. Твій буде Кабан, а мій Лут. Так і сплутати не можна.
— Ти диви, як здорово,— не вгавав Кость.— Мій Кабан, твій Лут. Справді не сплутаєш!
Отак і з’явилися на світ Кабан і Лут. Їх поява примирила приятелів, і вони враз забули про сутичку і почали весело допомагати Любі збирати огірки і односити їх на воза.
Коли Костеві схотілось покласти щось на гострий зуб, він повів дипломатію:
— А смачненького, Любо, чогось не привезла з кухні? Га? За нами не пропаде. Ми як підемо на другу базу, то хіба ж таких крем’яхів наробимо тобі з дикого скла!
При згадці про крем’яхи очі у Люби заблискотіли дорогоцінними каменями.
— А з якого дикого скла? З білого? От коли б з червоного або зеленого!
— А ми з усякого скла,— весело втрутився в розмову Сашко.— Тільки чогось смачненького...
— Добре, хлопці. Але затямте: за зелені крем’яхи но пиріжку з квасолею, а за червоні — по два з вишнями!
Тепер Сашко й Кость тільки по півдня працювали на дільниці. Коли приходила зміна, вирушали в похід.
Спочатку освоїли вони першу базу, розташовану серед великої піщаної пустині за Петровим байраком з березовою оазою посередині і з великим кам’яним лобом у тій оазі.
Згодом просунулися далі на північ, де граніти Українського кристалічного щита виходили на денне світло.
Пересувалися вони в глибину цієї країни, на жаль, не способом норвезького мандрівника Амундсена — з нартами, собачими упряжками, гуркотом пістолетних пострілів, а переборювали простори, як капітан Скотт — за допомогою своїх власних ніг. І рюкзаки клали не на легенькі санчата, а так само на власні плечі. Підвела Жулька: приплоду свого не віддала, а без собачого приплоду не станеш Амундсеном!
По дорозі на другу базу з хлопцями сталися деякі пригоди, про котрі варто розповісти.
По-перше, їм пощастило покурити. Курили вони й раніше, але або листяну потерть з чорнобилю, або смердючі бички, від одного духу яких у них наморочилося в голові. А тепер зустрічний дядько Гарасимчук, що всіх у радгоспі фотографував, почастував їх справжніми цигарками "Біломорканал". Хоч фотографові бракувало двох передніх зубів і говорив він шепеляво, з присвистом, так зате через плече у нього висів не "Любитель", а справжній ФЕД.
— Зніміть нас, дядьку,— сказав Кость, затягуючись "Біломорканалом",— бо нас ще зроду ніхто не знімав.
— А чого ж, зніму,— люб’язно просвистів Гарасимчук, націлився ФЕДом на приятелів і клацнув. Потім спитав, застібаючи кобуру:
— Куди ж це ви мандруєте проти ночі? Ще й з клумачками...
— Це не клумачки, це справжні рюкзаки,— виправив Кость Гарасимчука. І далі розповів усе по порядку.
— Здорово! — з тим самим присвистом вигукнув Гарасимчук, сам потому сів на канавці і хлопців посадив біля себе.
Погомоніли. Хлопці розповіли йому про Жульку, Петрів байрак, другу базу...
прослухавши все, Гарасимчук поцікавився:
— Там же хоч річка є?
— Є! Там Рудиця протікає,— випускаючи дим через ніздрі, закричали хлопці.— Бо вода в ній руда. Тільки це десь там, а в нас вода чиста-пречиста, і береги такі круті, що, як глянеш у воду, всі хмари видно.
— Ти диви! — вигукнув фотограф.— Ще ж, виходить, вона глибока така?
— Зовсім без дна,— дав довідку Кость з незламною вірою в правдивість своїх слів.— Кинеш, каменюку, гухне і тільки!