— Е,— сказав Хома.— Це нам з Пилипом така притичина сталася. Ос драли.
— А-а-а!.— протяг Куприк і більше нічого не сказав.
Пилип домалював картину:
— А чого вони на тернику примостилися? І пройти нікуди не можна...
Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся підійшла до Пилипа і, дивлячись на його набрякле обличчя, де й щілинок для очей не було, тихо спитала:
— Пилипе, тобі дуже болить?
Пилип упізнав Люсин голос. Цей голос підняв цілий вихор почуттів у його грудях. І він радо сказав:
— Люсю, це ти? — І жваво додав;— Питаєш, чи болить? Авжеж. Бо це ж не джміль покусав, а оса. Тільки тепер переболіло вже. У нас дома оси кусючі, а тут ще клятіші. Це, мабуть, того, що тут уже починається Український кристалічний щит. В Новопшеничному ґрунт землистий. Як затупиться в оси жало, де ти його нагостриш? Об пісок? А тут клопіт короткий: підлетить до кам’яного лоба, раз сюди черкне, раз туди, і вже як бритва!
Люсі було жаль Пилипа. Вона не розуміла, як при такій пухлині йому не болить; та мало цього! Він неначе пишається тим, що покусав його не джміль, а поліська оса та ще в пункті, де з землі виступають лоби Кристалічного щита. І Люся подумала (від цієї думки стало їй якось затишно): "Пилип, звичайно, жабоїд, грубіян, харцизяка, але ж не боїться нічого!"
Дівчинка приязно подивилася на Пилипа. Пилип, звичайно, цього погляду не зміг перехопити. Він думав своє і те, що надумав, уклав у такі слова:
— А завтра, коли підемо далі, то яку скажеш квітку, ту й викопаю для гербарію...
Поки Люся розмовляла з Пилипом, Оля морочилася з Хоминими ногами — переміняла компреси — і стежила за Куприком. Куприк сидів над маршрутною картою; у нього щось не клеїлося. З того часу, як експедиція зустріла на своєму шляху Рудицю, вони йшли лівим її берегом, проти течії. Тепер річка закапризувала, і експедиція хоч і просувалася по її лівому берегу, так уже за течією! "Дивно,— думав хлопець,— як це могло трапитися? Що вона — куди хоче, туди й тече? Добре мені діло!"
Треба було б йому негайно звернутися до Олі й спитати: "Що це ти, Олю, тут накрутила? Може б, вона і пояснила йому, але хіба міг старий морський вовк питати поради у дівчини? І він, не спитавши, подумав: "Це, мабуть, річка зробила такий поворот, і що все стало шкереберть!"
Е, Куприку, Куприку! Хіба ж річка циган? То тільки циган, кажуть, крутив сонцем, як сам хотів! Річка, братику, не циган, і знай: тут, голубе, щось не те!
Оля все це розуміла й раділа. Як добре, що маршрутну карту передала вона Куприкові, а не Тимофієві. Той давно вже крику наробив би: "Григорію Савичу, а чого воно річка текла спочатку отакечки, а тепер отакечки?!" А Куприк нікому нічого не скаже, поки сам не розкумекає! А скільки часу ще мине, поки Куприк розкумекає!
Оля була щаслива.
З Куприка перевела вона погляд на Григорія Савича і посміхнулася, як може посміхатися старша сестра, що рятує меншого брата від прикрості: "Як заліземо в непрохідну хащу оцих кам’яних лобів та поблукаємо, то Ієреміада йому геть з голови вискочить".
Олі й на думку не спадало, до чого можуть призвести її невеличкі поправки на карті...
Розділ сімнадцятий
Чим далі йшли, тим природа ставала суворіша й величніша. Е, де вже ділася тиха ріка! Вода рине бистро і шумно. Зиркнув туди одним оком і Пилип (друге ще не одтухло), торкнув за плече Хому:
Бачиш, скелі які! А річка! Як Терек!
— Ого, ще прудкіша,— відповів Хома.— Як два Тереки. Еге ж, Григорію Савичу?
Люся в річку кинула гілочку. Вода підхопила її. Тільки мигнула гілочка, і вже нема.
І стежка побігла не по землі, а по камені. Праворуч глибоко внизу шумить річка; ліворуч підноситься кам’яна скеля. Задереш голову, щоб вершечок побачити,— і панама спаде!
А це ж був тільки початок. Три години до полудня просувалася експедиція. Гірський край не тільки не втрачав своєї величі, а, навпаки, ця велич зростала. Тут вже полізли скеля на скелю, гора на гору. Русло ріки засіяли величезні кам’яні лоби. Вода спрожогу налітала на них, одскакувала, стрибала вгору, і розбившись на тисячі краплиночок, сивою мжичкою. осідала на плесо.
На привал спинилися в такому місці, що дух забивало. Зелене Полісся обернулося тут на Кавказ, Крим, Карпати, Альпи. З усіх боків випиналися в небо Казбеки, Ай-Петрі, Говерли, Монблани. В одному місці вище від найвищої сосни підіймався Кіліманджаро. Стрімкі вершини межували з гірськими плато. Їх розтинали глибокі ущелини, на дні яких блискотіли темні смуги води.
Для привалу обрали тічок, огороджений з трьох боків скелями. Четвертий бік виходив до річки, що клекотіла внизу під кручею. Вузька стежка, пробита в скелі, круто збігала до води і там спинялася над маленькою бухточкою. В бухточці вода не клекотіла, тільки крутилася, була глибока й прозора, так що на дні можна було порахувати всі до одного камені. Вони пообростали зеленим кучерявим куширем; кушир віниками підіймався вгору, вода крутила його, і він вершиною поривався вдалину за течією, а низом, міцно вчепившись, держався за камінь. Подвійне життя у істоти. Це зразу ж помітив Пилип і, стоячи на скелі, процитував слова Лесі Українки:
Орлині крила чують за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі!
Напилися холодної води, повпивалися, вилізли назад на свій тічок полудень варити. І тут з’ясувалося, що в торбах і торбочках припасу залишилось усього на один раз — оце пополуднати.
— А вечеряти що ж будемо? — спитав тривожно Тимофій. І додав сердито: — Треба швидше вибиратися з цих гір у село, а то як спізнимося, то вже не встигнемо нічого й купити... Ану, покажи, Куприку, чи далеко ще до найближчого села?
Куприк неначе й yе чув Тимофієвого запитання. Він сидів над розкритою картою, а дивився на гору Кіліманджаро. Три шпилі її були червонясті, немовби з міді вилиті. Над ними лила волошкові промені небесну блакить, і на тлі її кам’яна гора обернулася на людську голову з густими бровами і пишними вусами. І в тій голові всі пізнали письменника Івана Нечуя-Левицького, що написав таку гарну книгу про життя, страждання й поневіряння Миколи Джері.
Куприк дивився на голову Івана Нечуя-Левицького, а Тимофій на карту подорожі. Спочатку, зло і лиховісно, потім розгублено і спантеличено.