І першою там зустріла вона свою матір Дарину Олександрівну. Немидорина мати була окрасою всього роду. Вона дала життя Немидорі Харлампіївні, викохала, навчила, як треба жити на світі.
З Дариною Олександрівною в сім’ї було пов’язано багато переказів. І найперший такий. І в давнину на Україні борщ був улюбленою стравою, але варили його без помідорів. Дарина Олександрівна залюбки споживала їх і все прикидала в голові, який то борщ з ними буде.
Поки жила у батьків, то, звичайно, про це могла тільки думати. Коли ж вийшла заміж, то наважилася і перша в селі поклала в борщ помідори. Довідався про це Харлампій — Немидорин тато — і запротестував: "То ти мене таким борщем годувала? Більш не смій!" Дарина Олександрівна відповіла: "Добре, я більше не буду", але робила своє діло й далі, тільки так, щоб не проговоритися. Куховарила і весь час прикидала, який борщ буде кращий, чи той, де багато помідорів, чи той, де менше, і при якій мірі взагалі борщ вийде найкращий.
Трапилося якось, що помідори скінчились; зварила борщ без них. Сів чоловік до столу, покуштував, поморщився: "Знову ти накришила тієї погані: щось смак не такий!" — "Ні, чоловіче, не кришила,— з чистим серцем відповіла Немидорина мама.— Не клала баклажана (тоді так помідори називали), бо й немає".
Ось яка мати була в Немидори Харлампіївни. Але й Немидора Харлампіївна уродилася не плохіша за неї. Як тільки сп’ялася на ноги, то й собі взялася докопувалися, де міститься найбільша сила в борщі. Є такі жінки — зварить борщ, засуне його в піч, то він там уже мліє, мліє, до того достоїться, що все геть розповзається на клоччя, а надто капуста.
Немидора обрала собі клопіт з капустою — скільки покласти її домірно до всього іншого продукту і скільки варити. Погано, коли капуста розм’якне, але погано, коли вона й на зубах хрумкотить, як ріпа. Немидора шукала міру, при якій борщ ставав, як вино: п’єш і не уп’єшся, їси і не в’їсися. Всього зазнала — і успіхів і невдач. А все одно, як дійшла поважних літ, як все перепробувала, зважила і виміряла, то на селі вже не було молодиці, яка могла б позмагатися з нею. Куди Там! Кожен знав, що кращого борщу за Галущиху не звариш.
Оглянувши в думці все це, Немидора Харлампіївна врівноважилась. А коли пригадала лукаву материну покірливість, то аж посмішка заграла на щоках. "Розумні мама були,— подумала вона з гордістю. І закінчила цю думку несподівано так: — Ну й мені теж немає чого журитися. Йди, Галущихо, не опускаючи голови!"
Збоку люди дивилися на Немидору Харлампіївну і говорили: "Он Галущиха покопотіла. Вже під шістдесят, а ц£ здається, вся в матір пішла. Такий уже рід: статурний і рівний".
Ієреміаду збудив маленький будильник з білим циферблатом, оправленим в блакитну емалеву рамочку. Дзвонив він якимись ніжними срібними перлами. Пересипаються ті перла, а Ієреміаді хочеться ще трошечки-трошечки подрімати. Ці дрімки теж срібні, як і срібна музика будильника.
Знадвору чути материн голос:
— Вставай дочко, Галущиха вже воду з колодязя тягне вмиватися.
— Мамо, скільки разів я вам казала: не Галущиха, а Немидора Харлампіївна. Вік з Галущихами вже одійшов! Тепер нова епоха, і людей треба називати красиво, як вони того варті.
— Так отже звичка,— виправдовується Соломонида Онисофорівна,— ніяк не одвикну.
На це Ієреміада відповіла:
— У вас, мамо, звучне ім’я, треба щоб і у всіх так звучно виходило... Ну, раз, два, встали! — Ієреміада одним порухом ноги скинула з себе ковдру, звелася, і коли скочила на підлогу, то здалося, що не на ноги стала, а на легкі пружини, навіть погойдалася трохи, спершись на пальці. І зразу ж кинулася в сіни.
В сінях стояла велика оцинкована, аж сяюча балія і біля неї відро холодної води, котре тільки-но внесла Соломонида Онисофорівна.
Ієреміада роздяглася, вскочила в балію і, високо піднявши над головою відро, враз перехилила його. Діткнувшись тіла, вода оберталася на гострі голки, ті голки впилися Ієреміаді в тіло, аж дух їй забило. Одну секунду вона мовчала, задихнувшись, потім з грудей її сам вихопився вигук: "Ой!.."
Мати сказала:
— І як ото ти можеш? Я б нізащо в світі! Брр... Та й вода холодна — простудишся.
— Ні, мамо, я вже звикла, не простуджує,— весело відповіла дівчина.— Вода тільки в першу мить здаєтеся холодною, потім все тіло починає палати. Ось, гляньте, вже стало рожеве.
Справді, тіло у Ієреміади почало рожевіти. Коли ж вона вийшла з балії, витерлася і одяглася, то їй здалося, що стала ще легшою, ніж тоді, як сплигнула з ліжка і загойдалася на носках.
По цьому поснідала і пішла на роботу. А йдучи, згадала про Григорія Савича та й зітхнула: "У всіх є щастя, тільки в мене нема. Не любить він мене, навіть де зараз — не знаю..." — Ієреміада ще раз зітхнула, рожеве лице її зблідло, і на серці стало так важко, що воно аж заболіло. "В цей день ти мусив би допомагати мені вистояти у змаганні. Я цілу ніч ждала, щоб ти сказав: "Доброго здоров’я! Я зірвав тобі цю троянду. Понюхай, як пахне! На ній ще ранкова роса. Одна росинка причепилася тобі до щоки, друга зависла на вії..." А я б відповіла: "Дякую тобі, Григорію..." Ні, не Григорію, а — Грицю. Гриць! Яке красиве ім’я! Так от я б відповіла: "Я іду, Грицю, на роботу; день у мене сьогодні важливий, тож не залишай мене в своїх думках, і квіти твої хай будуть зо мною". А він одказав би на це: "Добре, мила моя, я не залишу тебе. Я цілий день буду у думках з тобою, щоб цей важливий день був для тебе легким і радісним…"
Ієреміаді так хотілося побачити Григорія Савича і порозмовляти з ним, що, викликаний силою її бажання, він став проти неї, неначе живий, схилив свою голову до її голови і промовив: "Ходім, Ієреміадо, я проведу тебе аж до роботи..."
І скільки на ходила в цей день Ієреміада, що не робила — Григорій Савич ні на одну мить не залишав її, стояв біля неї; як коли тільки дивився і мовчав, іноді ж казав: "Коли ми поженимося з тобою, не буде за нас щасливішої пари на землі. Ми будемо вірно любити одне одного. І в нас народяться четверо дітей. Два хлопці і дві дівчинки. Хлопцям дамо такі імена — Володька й Толька; дівчатам — Валерія й Тамара..." Ієреміаді було дуже приємно все це слухати, але вона не погодилася з Григорієм Савичем, заперечила: "Не треба ні Володьок, ні Валеріїв. Ці імена вже набридли. Першого сина ми назвемо, як тебе — Грицем, а другого на честь нашого діда — Іваном. І дівчата будуть з красивими іменами: Оксана й Христя. Хіба ж це погано звучить? Колгосп нам побудує хату на чотири кімнати. В одній будемо я й ти, а в другій — діти, в третій гості збиратимуться, а в четвертій — ти працюватимеш. Будеш там готуватися до уроків, переглядатимеш зошити, відпочиватимеш, коли схочеш залишитися сам. Я повішу на двері важку портьєру, зведу обидва її крила, скажу дітям: "Тссс... Татко відпочиває, будьте тихо, тихо..."