— Е,— сказав Кость, вислухавши Любу,— і я ці слова знаю, тільки вони на язик не набігають так швидко, як у тебе. А й тобі не все набігло. Бо ще є синонім дибати. Мати як натомиться на роботі, то,, каже: "Оце так натопталася, що насилу додому додибала". Наша Катька, коли вчилася ходити, то теж казали: "Дибоньки, Катю, дибоньки!" А коли ще посидіти та подумати, то ого скільки можна придумати!
Теоретик Сашко як не напружувався, а не міг придумати жодного синоніма. Хоч плач. На язику вертиться, а набігти не набіжить. Але ж не був би він теоретиком, коли б не знайшов виходу. Від оборони він перейшов у контратаку.
— А ми з Костем щось знаємо, а ти не знаєш. Ага! Тепер хоч до вечора проси, все одно нічого не скажемо.
Сашків постріл влучив Любі не в брову, а в око. І про синоніми, бідолашна, забула.
— А що ви знаєте? І мені скажіть...
— Еге, чекай,— за себе й за Костя відповів Сашко, закріплюючи перемогу.— Багато знатимеш — швидко постарієш!
Люба терпіти не могла, щоб хтось знав щось, а вона щоб не знала. Як коли вона ч навіть плакала, так хотілося мерщій почути новину. Хлопці користалися цим і дражнили її, як хотіли. І сьогодні вони наготувалися до цього ж. Їм приємно було чути, як Люба, скривившись, жалісно благала: "Ну, скажіть, хлопці, скажіть. Я ж вам завжди все розказую..."
Це була правда.
Але благання її не вплинуло.
— Проси не проси, все одно не розкажемо. У нас такий секрет, що тільки хлопцям знати можна, а дівчатам — ні одній в світі!
Е, хлопці, хлопці, даремно ви поспішили з такою обіцянкою, бо не мине й п’яти хвилин; як ви самі набиватиметесь, так вже вона й слухати не схоче, хіба дуже прискіпаєтесь, то змилосердиться. І справді, через хвилинку Любі вже неначе й не кортіло дізнатися про Костів і Сашків секрет. Хіба це вона пхикала: "Скажіть, хлопці, скажіть?" То хтось інший. Люба ж зайшла на грядку і так пустила свої руки між огудинням, що вони замигтіли, мов метелики.
— Е, а чого ти так? — не стерпів зневаги до своєї таємниці Кость.— Чого ж ти мовчиш, чого ж ти у нас не питаєш?
— Та ви ж не хочете казати!
— Так то ж ми тільки так,— палко промовив Кость.— А як ще раз скажеш: "Хлопці, розкажіть", то й розкажемо. Еге, скажеш?
— Ні, не скажу,— закрутила головою! Люба.
— Ач яка! — вигукнув з докором Кость.— А чого ти така? Ти допитуйся у нас... бо ми таке з Сашком надумали! В експедицію підемо, як оті новопшеничанські хлопці і як норвезький мандрівник Амундсен. Тепер спитаєш, скажи, спитаєш, еге? — зазираючи у вічі Любі, допевнявся Кость.
— А навіщо ж мені запитувати,— тихенько засміялась Люба,— коли ти сам мені про все розказав.
Але ж це сміялися тільки Любині очі. Люба була однолітком Сашкові й Костеві і така ж, як і вони, довірлива й охоча до всяких сенсацій.
— В експедицію вирушити? Та що ти кажеш?! — вигукнула дівчинка і звернулась до Сашка:
— Правда цьому, Сашко?
— Та правда ж! — замість Сашка поспішив відповісти Кость. І додав щось таке, що й зрозуміти не можна було.— Білана нам шкода стріляти, так ми украдемо Верещаківську Жульку з цуценятами. Як вони повиростають, запряжемо в нарти і рушимо...
Люба дивилася своїми чесними очима на Костя, і Сашко пояснив їй.
— Це ж Амундсен — пам’ятаєш, Хрисанф Іванович розказував,— як їхав відкривати Південний полюс, так розплодив багато собак. Проїде п’ятдесят кілометрів, залишить нарти про запас з продовольством, а собак постріляє. Поки доїхав до полюса, то з усього розплоду тільки й залишилося по запряжці для нього самого та для супутників, щоб було на чому повернутися. Так зате ж яка йому була мандрівка назад! Зупиниться біля постріляної запряжки — і живи та поживай собі! Є покорм для людей, є й для собак, бо собаки і собачатину їдять, а коли ще морожену, то для них і кращого нічого нема. А англійський мандрівник капітан Скотт собак не брав, сам повіз свою запряжку, і його товариші теж. Так назад не повернувся ніхто, всі загинули.— Сашко передихнув і доказав цілком обґрунтовано: — А ми загибати не хочемо. У Жульки четверо цуценят та ще десь дістанемо...
— У Потапової Розьки було аж шестеро, так потопили у старому відрі,— з жалем промовив Кость.— А то б до чотирьох Жульчинцх додати шестеро — і вже десятеро. Згодом ще розстаралися б. Коли б зібрати цуценят з двадцятеро — то експедицію можна було б організувати! А так, звичайно,— Жулька та й уже... Але нічого, до зими наплодяться.
Треба сказати, що Люба так і не зрозуміла до пуття Сашкової розповіді. А втім, вона навіть і не намагалася її зрозуміти. То хлоп’яча справа. А в неї і своїх тепер вистачить. І рюкзаки треба приготувати, і сухарів, і чашок, і ложок... Цим ділом вона й зайнялася.
А Жулька нічого й не знала. Ніколи їй було цікавитися різними сторонніми речами. Вся увага її була спрямована на одне — заховати якнайкраще своїх цуценят. Дід Трохим Верещака та його баба, котру звали Палажкою, хоч і любили Жульку, та не дуже приязно ставилися до її приплоду. Бо баба, як тільки що, так одразу кидається до діда і каже йому: "Чуєш, Трохиме, у Жульки знову аж четверо. Набери відро води у криниці та потопи". Дід Трохим слухняно йшов до криниці, набирав у відро води і вкидав туди одне по одному всіх цуценят, а тоді виносив ва город і закопував у рівчаку.
П’ять разів за своє життя Жулька була свідком такої сцени, а на шосте надумала: "Зроблю все, щоб дід та баба й не догадалися, що у мене є маленькі". Тож, як прийшов час, Жулька сховалася не в сараї, як це раніше робила, а забігла аж в горби і там у будяках стала матір’ю чотирьох гарненьких цуценят.
Взяти голими руками Жульку з цуценятами хлопці не забиралися. Сашко одяг дідові ватяні штани і такого ж ватника. У Костя діда не було, то він "позичив" ватяну пару у матері. Як, бува, накинеться Жулька, то рватиме не хлоп’ячі голі литки, а материні та дідові ватники.
Для цуценят Кость прихопив торбу; для Жульки — мішок з натягненим обручем. От побачить Жулька, що до лігва наближається зловорожа рать, кинеться назустріч, а Кость викине наперед мішок з обручем, вона і вскочить туди, як окунь у ятір! Коли Жулька буде вже в мішку, тоді можна братися і до цуценят.