Усе це промайнуло в голові Григорія Савича і зразу ж зникло. Перед ним стояв Куприк і, дивлячись у вічі, говорив з надією:
— Он хлопці вже їли їх, так бачите, як їх повиганяло! Бо ціле літо на Скапенівку ходили, курінь там у них, земляну ніч викопали, щоб було де їх смажити. А що з Пилиповою бабою трапилося, так то вони вже перед екскурсією на прощання поласували. І я теж хочу.— Тут Куприків голос задзвенів.— Чого це вони ростуть і ростуть, а я, мов гриб, застряв на одному місці!..
Такий зворот думки звеселив Григорія Савича.
Цікава історія трапилася з Пилипом. Він, що тільки один раз з Хомою спробував французької страви, і собі щиро повірив у дійсність картини, намальованої Куприком. Враз перед його очима постала і Скапенівка, і курінь, і земляна піч... Пилип не стримався, вигукнув захоплено: "Ух ти ж!" — і, звівши очі на Григорія Савича, сказав:
— Бо в жаб’ячому м’ясі вся сонячна енергія! Бачите,— він показав на болото, де шаленіли від сонця, тепла й води жаби.— Цілісінький день проти сонечка вигріваються! Самі малі, а кричать як! Це тому, що в них енергії ніщо стримати не може!
До цього Куприк так само натхненно додав:
— І волога. Ні в чиєму м’ясі не буває стільки вологи, бо ніхто стільки не барбається у воді, як вони, та ще тут, у Поліссі. Бачите, скільки тут озер, боліт? Все м’ясо їх насочується вологою. А волога — мати всьому. У нас в колгоспі ще й не завесніє як слід, а вже всі поспішають закривати вологу. Є волога — все росте, як з води йде. Немає вологи — і все никне. І я теж никну, бо немає вологи в мені, а як наїмся цього м’яса, зразу вижене мене; як Пилип і Хома стану, а може, ще вищий і шовковистіший...
Як він замовк, обізвався Женька:
— Григорію Савичу, він же матросом хоче стати. А, бач, дрібненький який. А всі матроси високі, як пальми, бо тільки на довгій нозі кльош може красиво метлятися. Григорію Савичу, ви дозвольте Куприкові...
Про себе Женька мовчав.
Оля стояла, мов нежива. Більш за все на світі вона боялася мишей, жуків і жаб. І від однієї думки, що такими наїдками можна сервірувати стіл, у неї запаморочилося в голові. А Люся тільки одну хвилину задихалася, немов їй бракувало повітря, потім отямилася і закричала:
— І як вам не соромно! Геть мені за кущі, щоб я й не бачила вас. Тьху! — Люся палко сплюнула і взялася знов за своє.— І сковорідки не дам, і казаночка хай не просять. Аварійну беріть, та й ту потім викинете в болото!
Люся розпалилася, стала красива, як квітка чорнобривця, бо сонце так висмалило її, що аж. коричнева стала. Вона гнівно блимнула очима й одвернулася і, вже одвернувшися, спитала з палким докором у Григорія Савича:
— І навіщо ви потураєте цим забаганкам?
— Бо просять,— стримано відповів Григорій Савич.— А шкоди від цього нема. Розшириться асортимент блюд та й тільки.
— Аби ж хоч підріс,— ніяк не могла втихомиритись Люся.— А то ж і погані наїсться, і грибом залишиться.
— Як знати,— по-філософському одказав Григорій Савич.— Знаєш, бува так, що віра в ліки чудеса робить...
Отак експедиція розкололась на дві групи. Куприк, Женька, Пилип і Хома одділилися і сховалися за кущами. В таборі залишилися Григорій Савич, Люся й Оля. Вони й узялися чистити картоплю на обід.
Тимофій ні до однієї з груп не приєднався. Ліг осторонь на землю, поклав голову на рюкзак; дослухався, як в животі у нього помаленьку ворушився бронзовий жук і шкряботів лапками, вириваючися на волю. Тому й байдужий був Тимофій до подій в експедиції.
Білан і Явтух також участі в подіях не брали. Біланові пощастило піймати дику качку, і він доїдав її в затишку. Явтух попасом ходив вздовж стежки, косив зубами молоденьку травичку і полював на поліських комарів. Їх була сила. Вони, чіплялися йому за шерсть на животі, продовбували в кровоносних жилах криниці і черпали з них, скільки хотіли, Явтухової крові. Явтух орудував хвостом, як добрий пастух батогом. Він бив себе по спині, діставав хвостом аж до передніх колін; а під животом шмарував ним так, як добра господиня віхтем; від цього комарі спочатку оберталися в безформену масу, потім у веретеноподібні сірі вогкі тіла, і вже ці тіла всівали собою поліську землю.
За кущами життя кипіло. Цьвохкали замашні лозини, і свист від них поєднувався з урочистими вигуками: "Ага, дострибалась?! Є одна!" Потім потягло димком. Розмова стала діловою: "Клади масла на сковорідку! А тепер цибульку, кріп... Та чи ж ти посолив?!"
Говорили тільки Пилип, Хома і Женька. А Куприк мовчав. Він сидів біля багаття, а здавалося, наче й не сидів. Бо голову низенько на груди схилив, ще й одвернувся від сковорідки — понуро, невесело, з стражданням на обличчі.
І в міру того, як справа із сковорідкою просувалася вперед, голова Куприкові опускалася все нижче й вернулася набік.
Та ось, нарешті, велике таїнство завершилося. Про це сповістив Пилипів вигук:
— Готово! Вже вишкварилися! Зарум’янилися — очей не одірвеш! Ну, спробуємо, яке воно! — Пилип, видно, спробував, бо через якусь мить знову залунав його голос.— От смачно, як мед!
Слідам за цим позу вся Хомин голос:
— Ану дай і я.— Хомі, певне, теж сподобалося, він прицмокнув і потяг розімлілим голосом: — Ще краще, як мед! Гарне, гарне!
Після цієї Хоминої рекомендації знову настала тиша. Слідом за нею пролунав невтомний Пилипів голос:
— Уже готове, Куприку. Їж! Чого ти голову одвернув? Ти думаєш, яке воно? От правду кажу: добре, як мед!
Але Пилип, видно, був недостатньо красномовний, і на переди ній край вийшов Хома. Він звернувся до Куприка з такими словами:
— Ти не одвертайся, а прямо дивись на сковорідку. Я, коли ми тоді з Пилипом вперше їли, теж одвертався, а покуштував, кажу Пилипові: "От гарне яке!" І Пилипова баба, як їла, все хвалила... То й ти, чуєш, Куприку, їж... Їж...
Голос Хомин був напоєний співчуттям і душевність. І все ж за хвилину почулося не плямкання, а сильне Куприкове схлипування і слова:
— Ой, навернутися не можу... Пробую, пробую, а воно не навертається. І очі дивитися не хочуть, і рот не розтуляється, і шия не слухає...
І Куприк — майбутній матрос — заридав!
Григорій Савич, Люся, навіть Тимофій обернулися на те ридання.