Оля вирахувала, що в неділю в Білу Криницю обов’язково приїде Ієреміада, нібито для того, щоб у "Тканинах" побувати, а насправді, щоб шулікою накинутись на Григорія Савича!
У дівчинки в душі настовбурчилися крильця, а маленьке серце обернулося на сторожку квочку. Переповнена одним бажанням — за всяку ціну врятувати від хижих пазурів бідолашного Григорія Савича, Оля за один день встигла запалити новою ідеєю Пилипа, Люсю, Хому й Куприка. А ідея ця полягає в тому, щоб не йти тією дорогою, яка одходила вправо. Ну, що там можна побачити?! Село та й годі. Треба податися вліво. Ото дорога! Там починається болотяне Полісся. І які болота підуть, страх сказати: на п’ять кілометрів усе водою залите. Зверху небо, знизу — вода. З води ліси стирчать, вода ж неглибока: де по коліна, де но кісточки, а де, може, й по пояс. Щоб не заблудити — на деревах сокирами позначки затесані!
Щодо Куприка, то він має свою мрію — пробитися туди, де більше жаб. А там вже видно буде, що з ними робити. Треба тільки перетягти на свій бік Женьку. Але ж і в чесній голові рояться часом макіавеллівські, тобто тонкі й хитрі, думки. Треба переконати його, що як поїсть жаб’ячої страви, то й стрибне вище за Куприка, і випередить у змаганні, і буде такий гінкий та шовковистий, як Хома і Пилип.
Про це й відбулася розмова. Куприк розказав Женьці все те, що й Олі розказував. Почувши Куприкову розповідь, Женька щиро спитав:
— А ти правду сказав, еге?.
— Еге, правду,— відповів Куприк.— Ти тільки до них придивися.
Женька був третій, хто почав приглядатися до високих, гінких, шовковистих Пилипа й Хоми. І в нього, як і в Олі та і в самого Куприка, враз одкрилися очі на правду.
Отак зав’язала Оля вузол навколо Григорія Савича.
Коли він спитав: "Хто ж із вас за цю зміну в маршруті?", вгору одразу підлетіли руки — Олина, Куприкова, Женьчина. До них приєдналися руки — Люсина, бо Дюся була Олина подруга, Пилипова, бо Пилип за Люсею пішов би на край світу; ну, й Хоми — Хома такий хлопець: де Пилип, там і він.
Залишився тільки Тимофій. Тимофієві новий маршрут не дуже подобався: кому охота брьохати по коліна у воді? Але він як один підвів свою руку, то так і опустив її — один.
Григорій Савич порахував голоси і задоволено сказав:
— Зміну в маршруті прийнято. Олю, познач на карті новий маршрут.
— Я зараз,— промовила Оля. Обличчя в неї було ділове, звичайне. Але що робилося в Олі на серці, коли б хто знав! Всіх перемогла і врятувала Григорія Савича від хижих пазурів! Оля глянула на нього, як часом дивилася на Пилипа чи Женьку,— поблажливо, розумно: такий великий, а небезпеки, що над головою висіла, не спромігся розгледіти!
Григорій Савич мав два настрої: Верхній — діловий; він потрібний був йому для того, щоб все помічати, за всіма стежити. І другий. Цей настрій ховався в Григорія Савича на самому дні серця, під купою всіх денних клопотів. Пов’язаний цей настрій був з Ієреміадою. Коли 6 маршруту не змінили, пішли б у Білу Криницю. Там йому напевне пощастило б побачити Ієреміаду. Під час останньої зустрічі вона так дивно зазирала йому в очі, тільки що не казала: "Григорію Савичу! Не зважай ні на того студента Колю, ні на Олега Кучерявого. Дивись тільки в мої очі, а вони кажуть правду". Але Григорій Савич більше зважав тоді на квіти, якими була прикрашена коляска мотоцикла Олега Кучерявого. Довго потому Григорій Савич м’яв собі чуба: "Ех, було б заплющити очі на ті дурні квіти. Було б... Ну, нічого. Все виправлю в Білій Криниці. Там уже розуму мені ніщо не затьмарить".
Може б, усе так і сталося, але замурзана Олина рука повергнула важіль в другий бік, і хай тепер Ієреміада бродить по Білій Криниці! Курс змінено. Маленький капітан спрямував корабель експедиції не на північний схід, а на північний захід.
...А з Ієреміадою вийшло так, як розраховувала Оля. Вона примчала на попутній машині в Білу Криницю і проблукала там до самого вечора, все розпитувала про новопшеничанську експедицію. Даремно! Про таку експедицію ніхто тут і не чув!
Коли б Оля бачила, як Ієреміада плакала, повертаючись з Білої Криниці, їй напевно стало б шкода дівчини, і вона сказала б: "Коли ти так любиш нашого вчителя, то я віддам тобі його". Але Оля була далеко від Ієреміади, то й не віддала їй Григорія Савича.
Вночі в Ієреміади боліло серце, вона не могла заснути і промучилася до ранку. І вранці була недужа.
Але прийшов бригадир, приніс повен двір гамору. В колгоспі відкривали пекарню і кухню. Бригадир запрошував Ієреміаду варити борщі для колгоспників.
Ієреміада любила своє діло.
— Добре,— одповіла Ієреміада,— піду попрацюю. Для чого ж і вчили мене?
І почала ходити на роботу в колгоспну кухню.
Жила в селі баба Галущиха. Вона варила такі борщі, що коли хто сяде до столу, то не знає, що діє: їсть український борщ ти п’є той нектар, що його споживали старогрецькі боги, зібравшись на Олімпі.
В колгоспній кухні обидві й зустрілися — Ієреміада і баба Галущиха, котру вона зразу ж назвала Немидорою Харлампіївною. Ієреміаду баба Галущиха чукикала колись на руках, то й була вона для неї не дівчиною, а дівчинкою, навіть дитиною, а то й дитям.
"Ну що те дитя тямить у борщах? У технікумі навчалася? Технікум технікумом, а дитину треба навчити такі борщі варити, щоб робочий чоловік з’їв миску і сказав: "Якщо можна, то ще насипте".
Ієреміада не ставала впоперек Немидорі Харлампіївні і пильно дослухалася. Немидорі Харлампіївні це подобалось. Але незабаром сталася обставина, яка ускладнила життя в колгоспній кухні.
Йдучи одного разу біля підкатів, де збиралися трактористи після роботи, Немидора Харлампіївна почула, як Семен Халява сказав: "Ієреміада такі борщі може варити, що куди тій Галущисі". Від цих слів Немидорі Харлампіївні аж дух забило. Другий тракторист, Лука Гречаник, докинув: "Торік, як орали на третій балці, запросили її нам їжу готувати. Вона й показала клас: Тангенс Петро три миски борщу упоров, по четверту підійшов, тільки пізно. Правда ж, Петре?"
Петро мав справжнє прізвище Сидоренко, однак всі його Тангенсом називали у вічі і поза вічі. Він удавав, що сердиться, то й тепер підніс Гречаникові кулака під носа й поцікавився: