Але, крім Пилипа, на світі ще живе метелик. Мав він білі крильця, обведені з країв золотом і прикрашені рубінами посередині. Метелик пив нектар з біленької непоказної квітки. Рудий польовий горобець, охочий до всяких дорогоцінностей, сказав собі ласо: "Ось поповню свою колекцію ще цим молодцем",— і вихопився з-за куща. Але промахнувся. Зойкнувши розпачливо, бідолашний метелик кинувся вгору, потім кудись вбік, потім ще. В цей момент Пилип готувався взяти чергову ноту. Білого метелика він спочатку не помітив, а коли помітив, було вже пізно: метелик побивався у нього в широко відкритому роті. Пилип урвав пісню, закліпав очима, замолов язиком.
— Що з тобою? — злякано спитала Люся.
— Мені щось у рота влетіло!
Пилип з силою видихнув повітря і викинув назовні бідолашну здобич.
— Ой, та це ж метелик! — зраділа Люся.— Та який гарний!
Але Пилип не підтримав Люсиного захоплення. Він хекав, як хекають трактористи в степу, держачи між зубами гарячу картоплину. У роті в нього, там, де торкнувся своїми лапками метелик, пекло мов вогнем. Потім з язика топ вогонь перекинувся на піднебіння, звідти поповз до горлянки і до губів. Горлянка й губи теж запалали.
"Це вже я помру,— ухопився Пилип за кінчик страшної думки.— Той метелик був отруєний цикутою, котрою стародавні греки труїли своїх філософів. Вони помирали, і я помру". Весь світ буде жити, жайворонки співатимуть в небі, експедиції мандруватимуть по землі, але вже без нього. І Пилипові стало так шкода себе, що аж сльози закапали з очей. А як згадав про Люсю, що й вона сама блукатиме по світу, то полилися ще щедріше.
Він був такий нещасний, що коли Оля повними переляку й тривоги очима запитала у нього, що сталося, Пилип тільки й спромігся сказати:
— Я помираю. І це смерть від цикути!
Про старогрецького філософа Сократа і про його смерть від цикути Оля, як і Пилип, чула від Григорія Савича. І зразу вжахнулась. Перелякався Куприк, сполотнів вразливий Женька.
Явтух на подію не реагував.
Можна було б змалювати зворушливу картину, як ішов Пилип по маршруту експедиції і хекав, широко розкривши рота; можна було б описати і сумний вираз на обличчях Пилипових товаришів, особливо Хоми. Він мало не плакав, так боліло йому від гірких Пилипових страждань. Не переживав тільки жайворонок, бо не був дурний і не хапав у дзьоба тих метеликів, котрі пили нектар на плантації, засіяній гірким перцем.
Та хіба Пилипові було легше від того?
Розділ дев’ятий
Ночувала експедиція на межі Степу і Лісостепу. Це Пилип одразу визначив, бо в один бік, скільки сягало око, бігли плантації пшениці й кукурудзи, а в другий — хоч і бігли, так не скільки сягало око, бо десь посередині з балки виповзав косогір. Він був увесь кучерявий від садків; в садках уже були й яблука з наперсток завбільшки і такі смачні, що як побачиш, то слина сама котиться. Так оце був Лісостеп, а ото, де око сягало по океанах пшениці й кукурудзи до самого Чорного моря,— то Степ.
З Степу пашіло, немов з гарячої печі. Білан роззявив рота і, поклавши язика, між ікла, хекав і крутив хвостом. А далі все сталося само собою. По перестаючи крутити хвостом, він спинився проти Пилипе, став навпаки і поцілував Пилила, в язик своїм язиком.
— Ух ти ж, який же й гарячий! — захоплено вигукнув Пилип.— Як жар!
Тоді Куприк, висунувши язика, теж наблизився до Білана.
— Ану й мене лизни!
З того нічого не вийшло. В справу втрутилася Люся.
— Ах ти ж безсовісний! — закричала вона.— Так оце ти так дбаєш про санітарію, та гігієну? Ану, зразу ж заховай язика. Чуєш?
Пилип, а за ним Куприк поховали язики і, боязко зиркнувши в бік Григорія Савича, перейшли в контрнаступ.
Пилип сказав, захоплено дивлячись на свою польову королівну:
— Та це ми, Люсю, так.
Куприк відповів зовсім інакше:
— А чого це ти, Люсько, розкричалася? Ти вже краще мовчи, бо це тобі експедиція, а не клас...
— Ой лишенько, фата моргана! — цей тихий зойк вихопився в Олі.
І всі обернулися на той зойк. Над Степом тремтіла далека юга, а за нею з моря хвиль підіймалися три красуні сосни. За ними в темних берегах шпильчастого Лісу розливалося озеро. Вода в ньому була блакитна, але юга, котра гуляла над нею, робила її легкою, прозорою.
Всі позавмирали. І ще більше позавмирали, коли на березі озера з’явилися корови й воли і побрели у воду; за ними з імли виникли два хлопці в трусах. Один з хлопців виліз на пеньочок і, коли величезний круторогий віл пройшов біля нього, вискоч и з йому на хребет, осідлав, як коня, і отак вже рушив у воду. Другий хлопець зробив інакше. Він забрів за коровами у воду, учепився останній корові за хвіст лівою рукою, правою цьвохнув лозиною.
— Це ж так колись печеніги через ріки перепливали! — скрикнув Пилип.
Хома стояв біля Пилипа і аж танцював від цього, видовища. І сталося так, що в голові в нього запаморочилося, тож замість хлопців-безштаньків він побачив незліченні армії печенігів, і по на волах, а на конях. Коні всі були ковані золотими підковами; в руках у воїнів блискотіли золоті мечі. Лоб у Хоми вкрився потом, і він сказав Пилипові:
— Ти глянь, глянь... З давньої епохи вони в’їхали в нашу. І мечі, і підкови...
Почувши ці слова, Пилип підвів праву руку, поклав її на пояс, потім вже по поясу навпомацки дотягся до свого археологічного ножа і взявся за нього. В цей час ліва рука його сама собою зашилилася в ліву кишеню, доторкнулася до крильця зузулястої курки, почала обережно перебирати пірця. В груди Пилипові бурхнув океан щастя. І він спитав, дивлячись у вічі другові:
— Де ж будемо копати?
— А де ти будеш копати на межі Лісостепу й Степу, коли, мов на-зло, навколо все рівнота й рівнота, і ніде жодної могили, навіть жодного горбочка!
— І сьогодні вона залишиться без золотого меча і без золотої підкови,— зовсім тихо промовив Пилип.
Друзі зітхнули. Фата моргана зникла, бо експедиція увійшла в кукурудзу, а кукурудзу так вигнало, що поверх неї Хома міг глянути, лише зіп’явшись Пилипові на плечі. Він це й зробив. Озирнувся навколо і радо оголосив:
— Он дівчата з санками. Хмара!
Порівнявшись з людьми, Пилип перший торкнувся панамки:
— Здрастуйте!
За ним почали здоровкатися вже й інші, крім Хоми. Хома стояв як чорна хмара. Пилип підійшов до нього, зміряв очима кукурудзу: