Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів — зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись Богу або людям. Лукаш, було, приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне — та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає, було, на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава — то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає — жиє... Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням — не знать і куди, й що: весело стане!..
Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.
Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: "Добре, коли Господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала". А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.
І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. "Що ж, — каже, було, Лукашеві, — нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, а мені вже пора: час вже мені спочити!"
Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, — і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.
— Я вмирати не хочу! — скажу, було, проти Лукаша.
— Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!
— Я й великим вмирати не хочу!
— Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!
— Та я б, — кажу, — усе жив, усе жив і ніколи не вмирав!
Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...
— А я вмирати не хочу! — знов згукну.
— Перш поживи! — одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.
Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: "Тиміш, додому! Мати вмирає!"
— Іди, іди! — каже на мене тихо Лукаш.
Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату — мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: "Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою".
— Тимоше! Тимоше! — кличе мене. — Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!
Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:
— Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій — одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш — зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай — ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку — буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце — ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба...
Я слухаю, ключ приймаю... Тоді знов вона цілувати стала.
— Не лякайсь, — вмовляє, — не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… може, тобі прилучиться трудно… хоч буде горе, приймай за добре… не лякайся, сину, не сумуй!
Чую — хочуть мене одвести од неї... Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.
Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба... Мене вхопили двоє молодиць попід руки — тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти... Хто мені горішків, а хто бубличок... Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам... В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли... Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують... Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.
Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся... От згадується мені одна молодиця — з усього села була вона задирлива і зарічана. Було, ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. "Ото постигається з кимсь завестись", — було, говорять. Ся, було, аби мене зобачила — за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею та під кожне вікно підбіжить — лає: "От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!" Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: "В сироти радніші хліба шматок однять!" То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований, — їсти, бо сирота!
От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, "бо нікому більш, — мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю". Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче — так само.