Я попу уклонився — він мене пізнав.
— А що? — пита мене піп.
— Та нічого, — одказую.
Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю — тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.
— А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. — пита в мене попадя.
— Не знаю, — кажу, — чому вони се не приїхали — ярмарок славний.
— Тільки усе дорого — правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?
— А хіба мене хто шукав? — питаю.
— Та місце єсть на дяка... Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! — каже на попа і на дочок. Усі за нею пішли.
Попадя усе до мене говорить та й говорить — така стала добра, хоч її до рани приклади, тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці.
* * *
Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори, і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці... Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались — де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу — у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо — і серце моє похолонуло"...
* * *
Попівни налітали на ті крамниці, як горобці на рясну вишню; попадя усе до дна перевертала, усім перебирала, крамарів Богом лякала і розв’язувала калитку важку з параф’янськими грошима — весільними, хрестинними ї похоронними. А ми з попом за ними услід, говорячи об тім, об сім, а більше ні об чім.
Пізненько вже повернулись додому, і мене попадя за собою привела у кімнату, попросила садитись. Сів я; сів проти мене піп; посідали гюпівни у рядок, як верби на великім шляху. Сидимо. Попадя пішла господарювати, каже, бо Господь гостя налучив приятного.
А приятний гість свої мислі має, дивиться на тих дівчат рум’яних, білих, як з сахару зліплених; дивиться на той двір, де нова комора стоїть, та бачить другеє: другий двір, де тепер по тихому тому двору чужі люди ходять, де чужі люди господарюють, де колись молода і кохана господиня походжала... куди вже дорога заросла і затратилась...
Знов шопадя увійшла. Наймичка за нею унесла вечерю.
— А ви якого краму собі придбали у ярмарку? — пита в мене попадя.
— А ніякого, добродійко, — кажу їй.
— І правда, для кого вам купувати? Ще не жонаті. Да що ж ви досі думаєте?
— Та ще, мабуть, не пора...
— А на дяка хочете стати? Без жінки дяком не будете!
Піп дивиться собі у бороду. Попівни почервоніли усі, як гарячі уголля.
— Та що — кажу, — я проживу собі й так, не дякувавши.
— Проживете! Та як проживете?! Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини, та й без совіту, і без помочі! З поміччю й ріки течуть!
— Або течуть, або в землю входять, — кажу їй.
Вона того не слухає, а править своє. Вечеря на столі — просить вечеряти. Посідали вечеряти.
— Наливай гостю наливочки! — каже попадя; піп став мені наливати. Шанування іде собою, а мова собою. В голові в мене забриніло вже, а на серці заскребли такі миші, що, здається, зроду ще так не скребли. Гірка пам’ять вчепилася в мене, як хороба в тіло, в кров, в жили. Я тільки головою мотаю.
— Одречітьєя ви од всякої недоброї думки, — говорить попадя. — Оженіться! Добре буде! Спокійно буде! Гарно буде!
Я хотів би і сам оджахнути останню пам’ятку по булому, остатню тугу по тому, що буде. Я глянув пильніш на чорнобрових попівен: чи нема такої, щоб мої мислі поняла собою? Усі, бачу, вони хороші, і одна в вічі мені дивиться. А тут попадя над ухом моїм усе верещить: "Пора люба, та пора мила, та спокій". Годі мутиться мені, справді! Прихилюся хоч до кохання, аби одпочити.
— А що, — кажу, — се ви так говорите, наче вже маєте для мене яку пару на прикметі?
— Чому ні? — одказує попадя — Ось у нас ціла грядка ягідок — вибирайте!
Та й показує на саму велику. Піп зараз встав і одкинув рукава назад, начебто мене в’язати зараз треба.
— Я б з сієї грядки обрав від правої руки, — кажу. Тільки що я вимовив ті слова, як вже коло мене вона опинилася, руки наші зложили, іконою поблагословили, звеліли поцілуватися, за стіл посадовили, рішили весілля одбути у неділю. Попадя й піп мене, як біса, хрестом захрестили навіки.
На весіллі я веселився собі, як на чужім. Не пусто було коло мене, гомін від отусюди несеться, мене поважають як молодого; тесть у мене з розумною бородою, теща — з жвавими руками, зовиці вбрались, аж сіяють, молода моя весело дивиться; попів, попадь в мене на весіллі, як сарани...
Не всі, голубе мій, в морі топляться — більше в калюжах. От вже я й жонатий, і дяком поставлений "на месте злачне, на воде спокойне". Хата гарная, жінка молодая, і хазяйливая, і швидкая. Аби празничок — у нас повно людей, і розмови, і вітання йде. Усе гаразд, усе добре, та біда та, що ніколи ніде такого нуду нема, як там, де його б не треба. Може собі чоловік усе збудувати, та не згораздить собі життя довільного силою! Я он думав, що наші любі гостеньки багато говорять, а вони помічати стали, що я усе мовчком сиджу... Тоді напасть приступила... уразилися на мене, почали обносити, осужати... Мені б то і байдуже: Далеко лежало, мало боліло, та жінка моя почала спершу скоса поглядати, а далі й добре гніватись стала. А як вже раз на сю стежку ступила, то й пішла дорогою. Добрі родичі за нею — усі на мене. А я проворний, як муха в окропі: хоч не вискочу, та кручусь… Що ж! бачили очі, що купували! Я свою дячиху взяв, знаючи тільки, що в неї чорні брови; вона за мене йшла, бо мати їй повеліла… І живемо, і хліб жуємо вкупі… постолом добро возимо. І дай Боже здоров’я нам чортзна-поки.
* * *
Одного разу сиджу я, бачу, мій дяк іде; устаю і радію йому, та бачу, він у дорогу убрався.
— Куди се Бог вас несе? — питаю його.
— А се, — каже, — піду та зобачу, чи не гірш там де інш.
— Що се! — кажу. — Чи ж правда? Чи надовго?
— Піду, шляху не буду міряти, а часу лічити не буду.
Та й пішов; з того дня його й не бачили в нас.
Дячиха перше дожидала, а далі й перестала дожидати, тільки досі гнівається на його: плещуть люди, що ніби найбільш за те, що він їй руки зв’язав, а тут вона в око впала якомусь підпанку…