Тож кажу — не знав я цього цілих два роки, аж до того понеділкового ранку, коли з'явився шериф і замкнув та опечатав усе, що лишилося від аптеки дядька Віллі; а коли спробували знайти продавця, то навіть не змогли встановити, яким поїздом він виїхав з міста. Стояв спечний липневий ранок, дядько Віллі розпростерся на задньому сидінні, а спереду поруч із Секретарем сиділа жінка вдвічі більша за дядька Віллі, в червоному капелюшку й рожевій сукні; через спинку сидіння перекинута була брудна біла шубка, на крилах машини прив'язано дві плетені валізи; волосся в жінки було такого кольору, як новенький мідний кран, а на щоках її, там, де вона впріла, порозпливалася фарба для брів та поскочувалася пудра.
Це було ще гірше за морфій. Дядько Віллі неначе віспу привіз до міста. Пам'ятаю, як того дня місіс Мерідю телефонувала мамі — її голос чути було у нас в усьому домі, і па чорному ході, й на кухні, немовби для нього й проводів ніяких не треба було: "Одружився! Одружився! Повію взяв! Повію! Повію!" Кричала вона так, як ото колись продавець на Джоба кричав — святобливим людям таке, мабуть, дозволяється — може, вони, причетні до благочестя, самі найкраще знають, коли собі попустити на хвилину-другу. І тато теж обурювався, не на когось певного, а так — я знаю, що тс він не на дядька Віллі й навіть не на його нову дружину, мені тільки хотілося, щоб у ту хвилину почула його місіс Мерідю. Хоча, гадаю, якби вона й зайшла до нас, все одно слухати нічого б не стала. Бо кажуть, що вона як була в капоті, так і прибігла до превелебного Шульца, захопила його в свою машину й повезла до дядька Віллі. Той ще вилежувався в ліжку, як звичайно по понеділках та вівторках, а його нова дружина шлюбним свідоцтвом, немов револьвером чи ножем, витурила з хати місіс Мерідю та превелебного Шульца. І ще пам'ятаю, як увесь той день —дядько Віллі мешкав на тихій вуличці, де стояли тільки маленькі нові будиночки, і жили в них люди, що перебралися з навколишніх ферм до міста за останні п'ятнадцять років, усілякі там поштарі, дрібні крамарі тощо — як увесь той день оскаженілі жінки, абияк насадивши на голову літні капелюшки, вихоплювалися з тієї тихої вулички, тягнучи за собою малих дітей та старших дівчат, і всі перлися до міської управи та до будинку превелебного Шульца. І як молодики та підлітки, що не працювали, та й декотрі чоловіки, що працювали, походжали туди-сюди повз дім дядька Віллі, щоб подивитись, як вона сидить на ґанку, смалить сигарети та щось попиває із склянки. І як другого дня вона вибралася в місто купити дечого, цього разу в чорному капелюшку й червоно-білій смугастій сукні — ну чисто тобі здоровезна ходяча цукерка, і вже втричі більша за дядька Віллі; вона йшла вулицею, а чоловіки вискакували з крамниць на неї глянути, так наче вона натискала на якісь пружини, і сідниці її вихляли під сукнею вгору й униз, аж поки хтось не витримав, задер голову й вереснув: "АТ-ТЮ!" — щось отаке, але вона й далі крутила задом, навікь не зупиняючись, і тоді вереск знявся на всю вулицю.
А наступного дня надійшла телеграма від його сестри, і тато у ролі адвоката, а місіс Мерідю у ролі свідка пішли худи, і дружина дядька Віллі тицьнула їм шлюбне свідоцтво і сказала з'їсти облизня — мовляв, бордель чи не бордель, а шлюб її не менш законний, ніж у будь-якої іншої гонористої хвойди з Джефферсона чи й звідки-інде, і тато все примовляв: "Заспокойтеся, місіс Мерідю; заспокойтеся, місіс Крісчен", і сказав дружині дядька Віллі, що дядько Віллі банкрут і може втратити навіть цей дім, а вона тоді про ту сестру з Техасу, чи, може, тато скаже, що й нафтовий промисел збанкрутував, нехай не смішить її. Отож знову зателеграфували до сестри, і та прислала тисячу доларів, а тоді довелося віддати дружині дядька Віллі ще й машину. До Мемфіса вона вибралася надвечір того самого дня. Вона проїздила через майдан з тими своїми плетеними валізами, цього разу в мереживній чорній сукні, і вже потроху впрівала під шаром свіжої косметики, бо було ще гаряче, а тоді зупинилася біля поштової контори, де гурт чоловіків чекав вечірньої пошти, і сказала:
— Приїжджайте коли-небудь до нашого закладу та загляньте до мене! Я покажу вам, фраєрам, деякі штучки — вони вам на весь вік у пригоді стануть.
Того ж таки дня місіс Мерідю знову перебралася в дім дядька Віллі — тато казав, що листа до сестри дядька Віллі вона написала аж на одинадцять сторінок, бо, казав тато, вона зроду не подарує дядькові Віллі, що той збанкрутував. Ми стояли за живоплотом і навіть там чули її голос:
— Ви збожеволіли, містере Крісчен, збожеволіли. Я намагалася спасти вас, повернути вам людську подобу, але тепер терпець мені урвався. Проте я дам вам ще одну нагоду. Я одвезу вас до лікарні Кілі, і якщо вже й це не допоможе, то сама відпроваджу вас до вашої сестри й подбаю, щоб вона замкнула вас у божевільню.
А потім сестра прислала з Техасу папери, які свідчили, що дядько Віллі в неосудному стані, і надавали місіс Мерідю права його опікунки та розпорядниці. Після цього місіс Мерідю відвезла дядька Віллі в Мемфіс до клініки Кілі. І на цьому й скінчилося.
V
Тобто це їм здалося, що вже скінчилося, що тепер дядько Віллі напевно помре. Бо навіть тато вважав, що він збожеволів: тато казав, що якби не дядько Віллі, то я б не втікав, і що, мовляв, я не сам утік, а мене зманив той недоумок. І це не тато, а дядько Роберт, ось хто казав, що він не збожеволів, бо коли чоловік може продати за готівку нерухомість у Джефферсоні в той час, коли сам сидить під замком у клініці Кілі, то він зовсім не божевільний і навіть не алкоголік. Вони ж і не знали, що його вже немає в Кілі, навіть місіс Мерідю тільки через два дні довідалася, що його ніяк не можуть знайти. Вони так і не знайшли його і не дізналися, як він утік, і я теж не знав, поки не одержав листа від нього, щоб такого-то дня поїхати автобусом до Мемфіса, і там на околиці міста він мене зустріне. Я навіть того не помітив, що вже два тижні не видно було ні Секретаря, ні старого Джоба. Але він зовсім мене не зманював. Я поїхав, бо хотів так, бо кращої за нього людини не знав у світі, бо він завжди мав утіху з життя, незважаючи на все те, що йому, чи то з ним, хотіли заподіяти. І я сподівався, що коли побуду з ним довше, то, може, й собі цього навчуся — як мати втіху з життя навіть на схилі віку. А може, я знав і більше, ніж це, тільки не усвідомлював, може, знав, що зроблю все, чого він не попросить і що йому й нема потреби мене просити, як ото допоміг йому вломитися до аптеки по спирт, а потім допоміг ще й сховати той спирт від місіс Мерідю. Може, я навіть знав, чого збирався накоїти старий Джоб. Не те, що він накоїв насправді, але те, що він накоїв би, якби нагода. А нагода та трапилась тоді, коли дядько Віллі востаннє на своєму віку вирвався на волю, і якби мене там не було, він лишився б сам проти всіх їх, настраханих смертним страхом, щоб не дай боже жити якось інакше, а не так, як усі в Джефферсоні, бо хоч з міста він і втік, місто від нього не відступилося: адже старий Джоб був джсф-ферсонець від голови до п'ят.