Отож вона та превелебний Шульц знайшли того продавця. Жив він у Джефферсоні яких півроку, мав рекомендаційні листи до пастора, але ніхто, крім превелебного Шульца та місіс Мерідю, нічого не знав про нього. Тобто вони поставили його продавцем в аптеці дядька Віллі — оце й усе, що про нього знали люди. Однак давні клієнти дядька Віллі не хотіли мати з ним діла. Та й ми теж. З нас то й не бознаякі покупці були, і ми навряд чи сподівалися від нього морозива, але й не думаю, щоб і взяли від нього те морозиво, якби він надумав нас ним частувати. Бо він був не дядько Віллі, а невдовзі й морозиво стало не таке, як давніше бувало: найперше, що продавець зробив, коли помив вікна, це вигнав старого Джоба, хоча старий Джоб відмовився піти. Він і далі стовбичив в аптеці, бурмотів щось під ніс і ніяк не хотів забиратися: продавець витурить його в передні двері, а він обійде кругом і забереться чорним ходом, продавець знаходить його, і знову витурює, і клене старого Джоба, сичить, лається на всі заставки, дарма що мав рекомендаційні листи до пастора. Нарешті він напосівся на поліційного інспектора, і той наказав старому Джобові не потикатися до аптеки. Тоді старий Джоб перебрався на другий бік вулиці. Там він сидів цілий день край тротуару, звідки міг стежити за дверима аптеки, і тільки продавець вигулькне, як старий Джоб знімає вереск:
— Я йому скажу! А таки скажу!
Отож ми навіть перестали ходити повз аптеку — ми зрізали поворот і йшли навпростець. Вікна в аптеці були тепер чисто вимиті, з'явилася там і нова клієнтура — продавець зумів-таки налагодити торгівлю — люди входили й виходили, зупиняючись лише на хвильку спитати в старого Джоба про дядька Віллі, хоч усі й так знали, які новини про нього прибувають з Мемфіса, а старий Джоб не знав нічого, та й не здатен був би і зрозуміти, якби хтось навіть прямо сказав йому: він зовсім не вірив, що дядько Віллі хворий, він був певен, що це місіс Мерідю силоміць його забрала кудись і тримає десь там у ліжку, щоб він не міг устати й повернутися додому. Отож старий Джоб сидів край тротуару, кліпав на нас водянистими червоними очицями, як то дядько Віллі робив, і приказував:
— Я йому скажу! Замкнути його, коли цей шмаркач задрипаний порядкує в аптеці містера Крісчена! А таки скажу!
IV
Дядько Віллі не помер. Одного дня він повернувся додому, безживно блідий лицем, висхлий до якихось дев'яноста фунтів, і досі з очима як надбиті яйця, але мертві яйця, хтознаколишні, такі, що вже й пере-смерділися — це поки ви не приглянулися до них та не переконались, що вони зовсім не мертві. Однак це тільки після того, як він уже розпізнав нас. Я не хочу сказати, що він нас забув. Ні, схоже було, що дядько Віллі по-давньому любить нас, але просто як хлопців, що їх уперше зроду бачить і мусить ще запам'ятати наші імена та якому обличчю яке ім'я належить. Його сестра вже поїхала назад до Техасу, оскільки місіс Мерідю запевнила її, що наглядатиме за дядьком Віллі, доки він повністю не одужає, не вилікується остаточно. Атож. Доки не вилікується.
Пригадую той перший день, коли він повернувся до міста. Ми пішли до аптеки, і дядько Віллі подивився на чисті вікна, крізь які все було видно, на міських покупців, що раніше ніколи не мали з ним діла, на продавця і сказав:
— То це ви мій продавець, еге?
Продавець почав щось говорити про місіс Мерідю та превелебного Шульца, а дядько Віллі сказав:
— Гаразд, гаразд,—потім він їв морозиво, стоячи разом з нами за прилавком, наче й сам був покупцем, і все розглядався по аптеці тими своїми очима, що зовсім не були мертві, а тоді сказав:
— Щось начебто ви більше витовкли роботи з мого каторжного чорнюка, ніяс мені вдавалося,— І продавець знову заговорив про місіс Мерідю, а дядько Віллі сказав:
-т— Гаразд, гаразд. Краще знайдіть мені зараз Джо-ба та передайте мої слова, щоб він щодня був на роботі і щоб віднині аптека завжди була в такому стані.
Тоді ми пройшли за рецептурний прилавок, дядько Віллі й тут розглянувся,— тими своїми очима, яких ніхто, навіть зовсім нетямущий, не назвав би мертвими,— розглянувся, як тут продавець усьому дав лад і повісив новий великий замок на шафку з наркотиками й усякими такими ліками, і сказав:
— Сходіть-но скажіть цьому хлопчині, щоб віддав мені мої ключі.
Але ні спиртівки, ані голки в шафці не було — місіс Мерідю давно з ними розправилася. Та й не про це зараз ішлося, бо вернувся продавець і знову почав говорити про місіс Мерідю та превелебного Шульца, а дядько Віллі слухав і приказував:
— Гаразд, гаразд.
Ми ніколи раніше не бачили, щоб він сміявся, і тепер його обличчя теж не змінилося, а проте ми знали, що в душі він сміється. Потім ми вийшли. Дядько Віллі звернув з площі вбік і рушив Негритянською вуличкою до крамниці Сонні Барджера, тоді дав мені гроші, я купив йому в Сонні ямайського імбирного, і ми гуртом пішли до дядька Віллі — там посідали на моріжку перед домом, він став попивати своє імбирне та повторювати наші імена, щоб краще запам'яталося.
Тієї ночі ми зустрілися з ним, де він призначив місце. У нього була тачка й лом, і ми виважили задні двері в аптеці, а тоді дверцята в шафці з новим замком, забрали звідти сулію спирту, відвезли на подвір'я до дядька Віллі і там заховали в сараї. В сулії було майже три галони спирту, тож дядько Віллі не показувався в місті цілий місяць і знову захворів. Тоді місіс Мерідю вдерлася до нього в дім, повикидала все з шухляд, повитрушувала всі шафи, а дядько Віллі лежав собі в ліжку й стежив за нею тими своїми зовсім не мертвими очима. Але нічого вона не могла знайти, адже сулія вже скінчилася, та й вона не знала, чого шукати, бо все шукала шприца.
Коли дядько Віллі звівся на ноги, ми першої ж ночі знов узяли лома й пішли до аптеки. Кинулись там до шафки, аж вона вже відчинена, і на порозі стоїть табуретка дядька Віллі, а на ній посередині квартова пляшка спирту і оце все. Тоді я здогадався, що продавець знав, хто минулого разу забрав спирт, але тільки через два роки я довідався, чого він одразу не сказав про те місіс Мерідю.
Я не знав цього цілих два роки, а дядько Віллі тим часом уже рік як щосуботи їздив до Мемфіса в машині, що подарувала йому сестра. Я сам писав до неї листа, а дядько Віллі дивився мені через плече й диктував — про те, що здоров'я його поліпшується, але не так швидко, як хоче лікар, і що лікар каже, що він не повинен ходити пішки до аптеки й назад, отже, не завадило б йому мати машину, не дуже дорогу, а просто невелику машину, яку б він водив сам, чи, може, знайшов для цього хлопчину-негра, коли сестра вирішить, що так краще. І вона прислала гроші, а він знайшов кучерявого чорнюка на прізвисько Секретар, на зріст десь такого, як і я, і той став возити його. Тобто Секретар сказав, що вміє водити машину, а насправді вони обидва з дядьком Віллі навчалися цього, коли їздили ночами по кукурудзяне віскі до селищ у горах. Крім того, Секретар швидко навчився їздити й до Мемфіса — вони вирушали туди щосуботи й поверталися в понеділок уранці; дядько Віллі лежав безтямний на задньому сидінні, а одежа його відгонила таким духом, походження якого я пізнав із першої руки тільки через багато років, і ще валялися в машині кілька недопитих пляшок та маленький записник з телефонами й іменами таких жіночок, як-от: Лоріна, Біллі чи Джеккі.