Дядько Олекса

Сторінка 2 з 2

Гуцало Євген

— А пам'ятаєш,— сказав Павло,— як ми в річці ловили раків...

— І один рак,— підхопила Дарка, яка також це пригадала,— вчепився Ганнусі за палець, а вона перелякалась.

Вже далеченько відійшли од хати. Лісок із присадкуватого обернувся на високий, погрізнів. Небо все ще летіло над землею, коли раптово пролунав постріл біля їхньої хати, і все зупинилось: небо вгорі, діти на стерниську. Нашорошили вуха, сподіваючись почути ще постріли, проте ніхто більше не вистрелив у мовчання осіннього вечора, поступово небо знову полетіло, а діти рушили.

Коли дядько ()лскса підійшов до лісу, то вони звелися назустріч із купи хмизу, й Дарка запитала:

— Що сказав батько?

Олекса уникав дииитись на них—все нишпорив очима по землі. Й раз оглянувся назад, а потім — іще.

— Не сварив нас? — поцікавився Павло.

Дядько мовчав. Ще недавно запрошував їх у гості, був приязний, хоча й заклопотаний, а тепер ось і не гляне на них. Діти відчули цю незрозумілу відчуженість, і Дарка сказала:

— А може, ми повернемось?

Дядько ніби опам'ятався. Він силувано усміхнувся, силувано зиркнув на дітей і сказав:

— Вам буде добре в мене. За рідних дітей вас матиму. Голос його тремтів.

Згодом ще, коли йшли через хащі, Павло запитав:

— А хто то стріляв?

— Хіба я знаю?— сказав дядько Олекса.— Хтось стріляв... А сам був радий, що вже темно, що діти не бачать його

обличчя. І міцно стискував у кишені важку зброю, ладен захищати оцих дітей від усіх ворогів на світі, ладен кожної миті накласти за них своїм життям.